Поранений Ладо Гегечкорі: “Роздроблена кулею кістка різала ногу зсередини”
“У цивільному житті я керував відділом розвитку персоналу у великій компанії. Крім того, реалізовував літературний проект. Займався багатьма для мене цікавими напрямками — мистецтвом, музикою, спортом, їздою на мотоциклі. Хоча армійського досвіду в мене не було, але після подій 2014 року хотілось піти до війська. Та тоді були обставини, які не дозволяли зробити це повноцінно. Та все ж, деяка залученість була. Час від часу я приїжджав на передову, як військовий журналіст. Ми були у бронежилетах, в амуніції. Жили з військовими на позиціях, намагались підтримувати, як могли, деякі підрозділи. Тобто, я мав уявлення про бойові дії. Крім того, я власник зброї й вмію поводитись з нею.
Тяжке поранення бійця Гегечкорі
Знаю бойову медицину. Тобто, попри те, що не було досвіду служби в армії, маю знання, які серйозно допомогли на війні. Десь ще за півтора року бачив, що вторгнення неминуче. Часом навіть сперечався про це зі знайомими, які в це не вірили. Але масштаби вразили навіть мене. Я розумів, що Росія не зупиниться, але вважав, що вони зосередяться на сході та півдні України. Та вже історично росіян губить їхня величезна самовпевненість.Коли почалась повномасштабна війна, я був вдома у Києві. Десь о 4 ранку зателефонував колега і повідомив про початок ескалації. Спочатку подумав, що це якийсь “вкид”. Але згодом вибухи за вікном заговорили про інше. Я одразу попрощався з рідними та поїхав. Хотів потрапити у підрозділ “Азов”. Але там був вже повен набір, тому нікого не брали. Зрозуміло було, що на носі битва за Київ, тому поспішив до військкомату. Так я вступив до рядів ТРО. Далі хотів перевестись у бойовий підрозділ. І так з третьої співбесіди потрапив до лав 3-ї окремої штурмової бригади. Мій перший запеклий бій, це коли нас штурмували вороги на Бахмутському напрямку. Чомусь тоді я не відчув складність. Ти розумієш, що перебуваєш в екстремальних умовах. Що зараз по тобі може прилетіти. Реально трохи лячно, коли кулі пролітають над твоєю головою. Стає важкувато, коли починаються втрати. Перші трьохсоті й хлопці кричать, що їх поранено. Жахливо, коли є вбиті побратими.
Але мій мозок перелаштувався тоді таким чином, що був навіть якийсь азарт. Трохи адреналіну. І було бажання надати максимальної шкоди противнику. Ще надважливо не пропустити той момент, коли окупанти підкрадаються до тебе. Проти нас тоді воювало рязанське ВДВ. А це не якісь в’язні-наркомани. Це підготовлені підрозділи, які виважено і чітко вміли стріляти. Крім того, вони завжди обходили нас у дуже неочікуваний момент. Знаєте, в мене така теорія — є люди, які не створені для війни. Тобто потенційно не можуть це робити. Це не означає, що вони погані. Просто всі ми різні. А є такі, які можуть воювати. Навіть у бойових підрозділах це нормальна картина, коли деякі хлопці — слабка ланка. Відбуваються обстріли, а вони сидітимуть в окопі, набиватимуть вам магазин. Такі люди є всюди й треба з цим рахуватись. Хоча для підрозділу в цілому це важко. Коли довгий час знаходишся на війні, дається взнаки, що ти у не природних, не комфортних для себе умовах. Все ж таки живеш бозна-де. У тебе є можливість помитись, попрати, але не вдома. Їси як попало. Довго не бачиш кохану людину. Це все дуже вимотує організм, як психічно, так і фізично. Вже через місяць-два починає бути важко. Були й такі періоди відчаю, особливо коли відчували брак снарядів. Тим часом у супротивника їх наскільки багато, наче надлишок, який вони вистрілюють протягом усього дня. Часом находить така засмученість, бентежність, втома. Особливо, кожного разу, коли хлопці міняються — то один, то два трьохсотих. Чи й взагалі 200-ті, бо їм прилетіло, коли не чекали. А ти розумієш, що тобі ще на зміну завтра їхати туди ж. Я отримав поранення при штурмових діях. Вночі нас підняли по тривозі. Ми знали куди й чому їдемо. Наша задача була: пройтись вздовж посадки, колись там були наші позиції, а на той час їх захопили росіяни. Там густий підлісок, все у зарослях. Йти по ній було складно. Крім того, ми розуміли, що там все заміновано. Поставлене завдання — зачистити цю місцевість, ворожі бліндажі й взяти невелику висоту, яка там була. Ми так і робили. Рухались вперед, закидували гранати в “льожки”. На певному етапі з сусідньої посадки окупанти відкрили вогонь. Тоді хлопців, що йшли поруч зі мною, трохи зачепило. Одному врізало кулею біля шиї. Іншому прилетіло в каску, яка врятувала від смертельного поранення.
Ось в цей час з однієї такої “льожки”, яку ми вже ніби простріляли, (а це була така дуже довга труба, про наявність якої ми не знали), до нас підійшли російські солдати. Був постріл і мені прилетіло в ногу. Я одразу зрозумів, що поранена кістка. Попри те, що ситуація була важка — вороги вели вогонь з двох точок — наші хлопці зайняли оборону і відтягнули мене ближче до точки вивантаження.
Коли поранило, одразу відчув сильний біль. Перша думка — мене зараз дострелять. Розумів, що треба впасти так, аби сховатись з поля зору ворога. Крім того, тоді намагався накласти собі турнікет. Але не зміг, бо роздроблена кістка повністю. Вона різала мені ногу зсередини. Добре, що підійшли хлопці й забандажували рану. Потім — евакуація.
Дякую водієві бронетранспортера М113. Він попри те, що у нього був ризик потрапити під ворожий вогонь, під’їхав дуже близько, щоб мене покласти у машину. Тоді була думка, що можлива ампутація. По дорозі до госпіталю весь час запитував побратимів, скільки годин на кінцівці може знаходитись турнікет. Але з іншого боку, чомусь для мене завжди було страшніше залишитись без очей чи без рук, ніж без ноги. Та все ж, я пам’ятаю, що медикам повторював, можливо через адреналін — не дайте відрізати мою ногу. За час лікування мені зробили вже 5 операцій. Під час останньої скрутили гвинтами роздроблену кістку. Тепер треба розробляти ногу, попереду довга реабілітація. Звісно, ходити ще не можу, трохи обмежено та повільно починаю рухатись на милицях.
Щодо прогнозів лікарів, то через рік зможу вже хоч трохи ходити на своїх двох ногах. Найважливіше, набратись терпіння”.
Підтримати програму Про програму