Збір на лікування Сидорчука Романа

Збір на лікування Сидорчука Романа

Історія нашого захисника

“Приліт був всього за два метри від мене. Я тоді вже попрощався з життям”, — поранений Роман Сидорчук

25-річний Роман Сидорчук з Рівненщини отримав вже третє поранення, добровільно пішовши захищати країну з початком повномасштабного вторгнення. Зараз захиснику терміново необхідно зібрати понад 100 тисяч гривень на ендопротезування правого ліктьового суглоба.

Молодий чоловік звернувся до благодійного фонду “Здоровʼя українського народу”, щоб стати резидентом національної програми #ВрятуйКінцівку. Він чув від побратимів та лікарів про позитивні результати, які мають учасники проєкту. Роман сподівається, що може стати одним з тих багатьох поранених, яким вдалось зберегти травмовані руки чи ноги.

“До війни я вчився на тракториста, потім їздив по всій країні, ремонтував покрівлі. Нас з братом у батьків двоє. Він пішов воювати на початку вторгнення, тому і я довго не міг просто залишатись осторонь. Пішов у військкомат та на другий день вже поїхав з дому. Звісно, батьки були шоковані тим, що одразу два сини у зоні бойових дій. Та я намагався пояснити, що йду захищати їх, підтримати брата, відстояти країну. 

Спочатку був у навчальному центрі декілька місяців, а потім одразу “на нуль”. Таке було бойове хрещення. Моє перше поранення відбулось, коли йшли на штурм. Побратимів було десятеро. Вороги підбили нас на американському бронетранспортері М113. Я сильно обговорів, понад 40% тіла обпечено. Була контузія. 

Тоді половина наших хлопців загинули. Я спочатку не міг вилізти з машини, просто горів у полумʼї. Якось в останню хвилину таки вдалось ті ящики з себе скинути. Коли вже вибратись з авто, що палає, я почув, що в середині двоє побратимів ще були живими. Я просто закрив ліктем обличчя і поліз за ними. Витягнув командира роти та одного гранатометника. В шоковому стані я ще зміг самостійно проти десь півтора кілометра для евакуації. 

Звісно, всі тоді здивовані були, як я зміг в те полумʼя вскочити. Зате, врятував людей. Тоді не боявся за своє життя. Це не страшно — померти на своїй власній землі. Після того випадку я два місяці лікування проходив і майже три місяці реабілітації. Я тоді потребував психолога, бо після того часом трохи відвідували тривожні думки та переживання. Але повертатись знову на війну було зовсім не страшно. Треба не зупинятись, доки не проженемо ворогів. 

Наступне поранення було цієї зими, коли їхав, щоб забрати двохсотих. Неподалік прилетіла міна та осколок потрапив мені в ногу. Я самостійно зміг вийти на евакуацію. В лікарнях перебував недовго і знову повернувся на передову. 

Щодо третього поранення, то це сталось також взимку, на Запорізькому напрямку. Нам повідомили, що нас невелика група має піти забрати тіла товаришів, які загинули. Коли несли двохсотих, почався мінометний обстріл. Я навіть це відчув, коли прямий приліт у мене йшов. Прилетіло всього за два метри від мене. Тоді попрощався вже з життям і просто впав, накриваючи руками голову. 

Якщо чесно я не знаю, яким дивом залишився живим. Отримав контузію, вже другу, і осколок пробив лікоть повністю. Одразу зрозумів, що сталося. У мене адреналін був, але встигли з побратимом залізти у бліндаж. Вороги тоді нещадно поливали вогнем, просто рівняли з землею посадку. Вже в укритті товариш зміг накласти мені турнікет. 

Під формою не видно було характер пошкодження, але я засунув ліву руку під неї та відчув, що правого ліктя просто немає, він розтрощений. Я втрачав кров, мені ставало погано і починало нудити. Так ми посиділи там декілька годин і прийняли рішення, що треба виходити. Ризикнути варто було, а то так би там і залишились. Назавжди.

Ми виходили через мінне поле. Двоє поранених побратимів і я йшли 10 кілометрів до точки евакуації. Дуже боліло у місці накладання турнікета. Але як тільки просив хлопців, щоб послабили його, кров юшила з такою силою, що вони одразу затягували назад. Не знаю, де взяв сили скільки пройти. Просто я дуже хотів жити.

По дорозі вдалось зупинити автомобіль, їхали хлопці з завдання. Так передали мене швидкій. Медики сказали, що турнікет був досить довго накладений, тому руку ледь не втратив. На кінцівку встановили, а потім зняли апарат Ілізарова. Далі було ще декілька операцій. Але попереду найголовніша — встановлення протеза суглоба. Якщо вдасться зібрати кошти та зробити ендопротезування завдяки допомозі благодійного фонду “Здоровʼя українського народу”, в рамках проєкту #ВрятуйКінцівку, то рука працюватиме. Звісно, вже не буде такого функціонування, як до поранення, але жити зможу з правицею повноцінно. Наразі, руку до ліктя я не відчуваю, бо перебиті ще й кістки, мʼязи, нерви. Пальцями вже трохи можу ворушити. Але є надія, що це все з часом минеться. А ще моя травмована кінцівка постійно мерзне до такого стану, що здається, зараз зовсім відмерзне. 

У планах моїх — знову повертатись у зону бойових дій після відновлення. Не можна стояти осторонь, поки ворог на нашій території. Мій брат зараз “на нулі”. Він також мав декілька поранень, але вже повернувся. Звісно, батькам важко це все переносити. Кожне поранення, це їхні нерви, сльози. Бувало, що по декілька днів не виходили на зв’язок. Мама дуже посивіла за ці два роки. 

Після лікування, після закінчення війни нашою перемогою хочеться спочатку повноцінно відпочити. Треба пройти реабілітацію, бо мізки після контузій дуже страждають. А потім знайти справу для душі, почати займатись тим, що приноситиме задоволення. Та зараз найперше бажання, це встановлення суглоба та відновлення кінцівки. А далі, повернення на допомогу до побратимів”, — поділився Роман Сидорчук.

Оплата через Приват Банк (додаткові можливості підписки)

Одноразовий внесок

Підписатись на щомісячний внесок

Donate from Europe, USA, GB, Canada?

Use this for PayPal or Credit Card

Корпоративний внесок?

Для переказів у гривні