29-річна Світлана чекає на 16 операцію, яка вирішить, чи зможе вона ходити. Жінка вдруге стала мамою за місяць до повномасштабного вторгнення. А у березні з родиною попала під обстріл. Вона поховала коханого чоловіка і нині бореться за своє здоров’я та нормальне життя.
До того, як окупанти зайшли у село Заворичі, Броварського району, Світлана тішилась роллю мамою двох діток та коханої дружини. В одній хаті вони жили разом з сім’ями батьків та сестри. Росіяни нахабно поставили у їхньому дворі танки та БТР. А в городі закопали величезну протитанкову міну.
На старшу донечку жінки, якій всього 5 років, окупанти наставляли автомат. Про цю ситуацію жінка й досі не може розповідати без сліз. Дівчинка наскільки злякалась, що отримала величезну психологічну травму. І досі в її очах стоїть той страх від зустрічі з російськими солдатами. Від пережитого в неї розвинувся енурез. Лікарі не змогли вилікувати хворобу. Сказали чекати, може переросте.
В перший же день окупації жінка вибігла перед танками з немовлям на руках. Вона благала не стріляти і не чіпати її родину. В погріб, як наказували вороги, Світлана з дітьми спускалась лише раз. Потім, принципово знаходилась у хаті. Сире приміщення льоху могло занапастити здоров’я маленьких дітей.
Жінка розповідає, що сусідів виганяли з хат. Навіть хворих на запалення легень не випускали з льохів. Окупанти облаштувались в оселях на вулиці. Мародерили і багато пили алкоголю. Після них люди мішками виносили тару з-під міцних напоїв.
Стріляли, пригадує Світлана, день і ніч. Від того хата ходила ходором. Навіть темної ночі ставало яскраво світло від залпів. В оселі посипалась стеля, пооблітали шпалери. Важка люстра впала прямо у дитячий візок. Пощастило, що немовля в ту мить було на руках у мами.
Магазини у селі були повністю розбиті та розграбовані. Розважаючись, російські військові танком рознесли вхідні двері в аптеку, щоб винести з неї все до останнього. Нелюди спалили церкву, якій було понад 300 років. Тоді осколками вбило літню жінку. Її тіло три дні лежало посеред дороги, окупанти не дозволяли забрати небіжчицю.
Мешканці села з нетерпінням чекали на гуманітарну допомогу. Зібралось багато люду, щоб отримати харчі та речі першої потреби. Світлана з сестрою теж прийшли. Вдома не вистачало памперсів та суміші для годування сина.
Ворогам не сподобалось, що роздавати допомогу почали не в визначений час, а набагато раніше. Через свій зіпсований настрій почали стріляти по мирному населенню. Наша героїня вже мала повертатись додому. Та хтось з натовпу повідомив, що один зі снарядів зруйнував хату на сусідній вулиці. Це призвело до витоку газу, запах якого вже літав у повітрі. Необхідно було чіпкувати трубу, щоб не сталось вибуху. Це зробити викликались чоловік і тато жінки. До них підійшла і Світлана.
Все зробили, почали розходитись по домівках. Якась мить. Сильний, але глухий звук. І жінка побачила розкидані тіла всіх, хто знаходився поруч. Світлана згадує, що вся була прикидана землею. В голові стояв шум. В душі — справжній шок. Побачила, як висять її розтрощені кістки та м’язи на нозі.
Поруч лежав коханий чоловік. Ще секунду тому вона тримала його за руку. А тепер — все його тіло посічене уламками. У Миколи не було половини черепа та частини обличчя. Онкохворому батькові Світлани три осколки попали в нирку. З часом вдалось вийняти два шматки, третій — неоперабельний.
Світлана пережила вже 15 операцій. Каже, що з 8 вже навіть не засинала. Інколи спостерігала за діями лікарів. Ногу хотіли ампутувати. Але з’явилась надія на збереження кінцівки. Жінка називає це — найголовнішим шансом. Якщо все пройде вдало, вона зможе ходити.
У своїх мріях вона вже сміливо крокує з власними дітьми по коридору лікарні і дякує медикам за порятунок.
Такі мрії мають збуватись!