Щоб врятувати свою праву руку, 45-річний Володимир Нефьодов ризикував власним життям. Найбільше у світі чоловік полюбляє щось створювати своїми руками. Каже, що є мало речей на світі, яких він не зможе зробити сам. Без проблем може спроектувати будь-яку річ — від зручної гойдалки до сучасної картоплесаджалки.
Коли чоловіка поранили, на евакуацію треба було чекати до сутінків. На його позиції територія постійно прострілювалася ворогом. Чекати на медиків — означало втратити руку. А без неї і улюбленої справи Володимир не прийняв би свого життя.
Ще до 24 лютого чоловік працював у Ізраїлі. Він підписав контракт на 5 років, тому повертатись до України найближчим часом не планував. Але повномасштабне вторгнення зруйнували всі наміри. У Володимира на Батьківщині залишилась донька, яку він ростив сам.
Він зізнається, що до останнього не вірив у наступ Росії. Та коли почув новини, одразу зібрався додому. Найбільше хотів боронити землю від окупантів. Каже, обов’язок кожного чоловіка — захищати родину та країну.
Дорога додому була нелегкою, але 27 лютого він вже був у військкоматі на Вінниччині, звідки родом. Його відправили додому, мотивуючи тим, що зброї на нього не вистачає. Володимир записався у тероборону Вінниччини, потім захищав Київ. Час від часу штурмував військкомат. Хотів потрапити на фронт, де вже воював його старший брат.
Саме створювався Вінницький окремий батальйон. Володимир пішов туди кулеметником. На Донеччині разом з побратимами били піхоту ворога.
Поранення боєць отримав «на нулі» 30 серпня. Неохоче згадує, що на світанку прилетів розвідувальний дрон окупантів, після чого почався обстріл. Володимир якраз заступив старшим взводно-опорного пункту. По їх підрозділу тоді «працювали» танк та артилерія. В проміжках між пострілами чоловік встигав підійматись з окопу, щоб моніторити дії ворога.
Не встиг пригнутись від миттєвого вибуху. Хвилею чоловіка прибило до землі. Хотів почати відстрілюватись автоматом, який був у правій руці. Але вона наче не його, а чиясь чужа, лежала ніби окремо від тіла.
Кінцівка була наскрізь пробита зламком снаряда. Каже, видовище було жахливим — роздроблені кістки, м’язи, море крові. Правиця трималась лише на сантиметрах шкіри. Володимир згадує, що через шок спочатку болі не відчув і ще продовжував виконувати обов’язки старшого ВОПа. Переживав за побратимів.
Хлопці наклали йому турнікет та зробили імпровізовану шину з гілок. Щоб зовсім не відірвалась. Чекати до ночі на евакуацію боєць не захотів. Прийняв рішення виходити самостійно. Допомогти йому вирішив товариш, адже Володимир міг не дійти не лише через обстріл, а й через велику втрату крові.
Той вихід був жахливим, під безперебійним артобстрілом. Вороги безжальні, з особливою злістю били по пораненим. Володимир згадує, що бігли, а коли чули свист — падали на землю. Снаряди розривались поруч з ними. Каже, що пощастило, коли від одного з вибухів загорівся поруч очерет. Через стіну диму змогли пройти непоміченими для ворога.
Так виходили майже годину. Володимир зізнається, що навіть думки не було про те, що може не вистачити сил дійти до медиків. Була ціль — врятувати руку. Адже це його найважливіший інструмент, робота яким приносить найбільшу радість.
Вдалось дійти — чоловіка одразу доставили до госпіталю. Там вже у нього почало все пливти перед очима, але запам’ятав велику кількість поранених хлопців. Володимир на операційному столі просив лікарів зберегти руку. Та вони лише невтішно кивали.
Але недарма вже легенди ходять про подвиги українських медиків. Отямившись після операції наш герой побачив свою правицю в АЗФ. Володимир Нефьодов переніс вже 4 операції. Зараз він проходить реабілітацію і мріє про повне відновлення руки.
Підтримати програму Про програму