Збір на патронат поранених

Збір на патронат поранених

Історія нашого захисника

Олександр Муравський: “Лікарі сказали, що після таких поранень, як у мене — взагалі не виживають”

“Раніше, ще у 2015 році, у мене був перелом скроневої кістки черепа. Контузії взагалі не рахував за травму. Серйозне поранення сталось, коли тримали оборону у Бахмуті. На той момент я виконував обов’язки заступника командира батальйону. Хоча це й офіцерська посада, так сталось через кадровий голод. Ми достойно тримали оборону, так, як це було визначено бойовим наказом. Тоді у нас командира 2-ї роти зажало в гаражах. Там російський кулемет відсікав від житлового комплексу. Ми хотіли його “погасити”. Але нас трохи снайпер випередив. Першим отримав кулю мій напарник. Я швидко відтягнув його у двір. Тоді й по мені почав “працювати” снайпер. Але куля зрикошетила від мого бронежилета. 

Я хутко почав займатись евакуацією пораненого побратима, пішов зустрічати автомобіль, який мав його забрати. Тоді якраз і стався вибух за моєю спиною. Мене пронизало осколками снаряда. Заділо одну сторону, перебило передпліччя, розтрощило лопатку, ключицю, суглоб. 

Мої побратими почали надавати допомогу. Так старались, що зламали мені два ребра. Але я завдячую їм життям. Лікарі вже потім мені сказали, що після подібних важких травм люди не виживають. Осколок зайшов через лопатку, а вийшов через плече. Мені дуже пощастило, що не задів артерій, нервів. Далі мене доправили у Часів Яр. Дорога була суцільним пеклом, адже везли на БМП-1. Я молив Бога, щоб втратити свідомість, але не вийшло. Уявіть, нас у бронемашині знаходилось четверо, тому я їхав з такими травмуваннями у позі “ембріона”. Поруч був лежачий трьохсотий.

Памʼятаю, що перші хвилин 40 взагалі не відчував болі через шоковий стан. А далі я вже просто благав, щоб мені швидше збезволили. Далі мій шлях був через госпіталь Дніпра. Там залишати надовго не захотіли, адже поранення були складні. Поїздом відправили у Київ.

Взагалі, я народився у росії. Так вийшло, що моїх пращурів з заходу України, з Волинської області, етапували в Сибір. На історичну Батьківщину ми змогли повернутись тільки у 1982 році. Жили ми у місті Павлоград. Після строкової залишився служити й надалі — у Національній гвардії. Тоді був такий спецпідрозділ, який розформували в 1997 році.

Через те, що зарплати тоді були вкрай низькими, я пішов працювати у шахту. Далі переїхав у Кривий Ріг і там також працював у шахті. Коли у 2014 році розпочалась війна з росією, мене мобілізували. Проходив службу у славному батальйоні “Кривбас”. Ми одні з перших потрапили в Іловайськ, Дебальцево. Короче, зібрали усі “гарячі точки”.

Тоді по закінченню мобілізації знову повернувся на шахту. Попрацював там лише пів року. Звільнився. За той період, коли я воював, у мене змінився менталітет, загострилось відчуття справедливості. На цивільній роботі відбувались такі речі, на які я не міг не звертати уваги. Тому повернувся до 17-ї окремої танкової бригади. Перший рік був головним сержантом роти. Потім, протягом восьми років — головним сержантом батальйону. Також мій підрозділ воював у найгарячіших точках та Луганському, Маріупольському напрямках. Звісно, і Бахмут, і Соледар…

На Красну гору противник не зайшов, бо ми свою задачу виконали до кінця.
Було й таке, що ми, четверо сержантів, відбивали у противника 1,5 кілометра позицій. За це були нагороджені.

Знаєте, я відчував, що невдовзі почнеться повномасштабне вторгнення. Йшло накопичення сил ворога, тому вони мали наступати більш відкрито з різних боків. Ми з дружиною того ранку збирались на службу, коли мені зателефонував товариш, який живе на кордоні з Кримом. Каже, війна почалась. Я тоді ще й пожартував, що вона вже 8 років триває. Але ні, тоді з півострова ракетами вдарили. Ось так ми усією країною увійшли у цей кривавий період. 

Операцій було вже скільки, що рахувати важко. Остання тривала протягом 10 годин. Її робив Василь Васильович Гайович. У нас є класні українські спеціалісти. Ми спочатку звертались до Латвії, до Іспанії, там не захотіли братись за мене.

Сподіваюсь, скоро закінчаться хірургічні втручання. Залишилось лише поставити протез суглоба. Він дуже дорого коштує. Але я вірю у допомогу національної програми #ВрятуйКінцівку та донати небайдужих людей.

Зараз мене звільнили з лав ЗСУ з подальшим переоглядом. Та я дуже хочу повернутись до побратимів. Я на війні 9 років, на передовій. Мій досвід важливий. Я можу навчати корисному та підтримувати бойовий дух. Наприклад, колись комбат мене до хлопців відправив. Бачу, вони сидять в окопі, всі бліді. Їм страшно, навкруги все вибухає, горить, противник жорстко обстрілює. Я зміг вирівняти їх стан і мотивувати далі виконувати свою роботу без остраху.

Була ситуація, коли нас лише 24 людини дали відсіч 200 ворогам. Ми у посадці, яка довжиною понад півтора кілометра, змогли її замінувати та таки втримати позицію. Тобто, цей досвід я маю передати недосвідченим військовослужбовцям.

На території моєї Батьківщини є противник. Як можу десь відсижуватись? Так, я отримав другу групу інвалідності, але руки, ноги відносно цілі. Сподіваюсь, протезування суглоба пройде успішно. По позиціях не зможу бігати, бо бронежилет не одягну. Але є посади, де я продовжуватиму бути ефективним”, — Олександр Муравський.

Дякуючи всім Вам, збір закрито! Всі внески які будуть зроблені далі – будуть на правлені на наступних резидентів програми які в черзі на операцію. 

Оплата через Приват Банк (додаткові можливості підписки)

Одноразовий внесок

Підписатись на щомісячний внесок

Donate from Europe, USA, GB, Canada?

Use this for PayPal or Credit Card

Корпоративний внесок?

Для переказів у гривні