“Ми заходили в Бахмут одними людьми, а вийшли зовсім іншими”, — поранений Володимир Танащишен
“Мені 54 роки і я з Вінницької області. Маю гарну родину — дружину, сина та доньку. У день повномасштабного вторгнення я ще працював. За мною тоді заїхав син, щоб відвезти додому. Він сказав: “Я хочу з тобою серйозно поговорити”. Одразу без слів зрозумів, про що буде та розмова. Тому не дожидаючись його монологу, я сказав тільки одну фразу — говорити не будемо, йдемо разом у військкомат.
Мій В’ячеслав закінчив університет, працював стоматологом, головним лікарем. Він навчався у Тернополі та мав активну проукраїнську позицію. Крім того, у нього є друг, якого він вважає за брата. Я його трактую за ще одного сина. Він закінчив кадетське училище, зараз — офіцер. Це теж надихнуло мою дитину йти боронити країну від московитів.
Вже 26 лютого ми разом були у військкоматі. Через два дні заступили у ряди тероборони. Дружина з донькою нас підтримали, хоча, звісно, це важко — відпускати одразу двох чоловіків з родини воювати за країну. У сина спочатку була посада взводного медика. Пізніше — ротний медик. Я — стрілець. А ще виконував обов’язки старшини роти, але не офіційно.
Перший час ми були разом. Охороняли стратегічні об’єкти Вінниччини. Далі — виконували завдання поруч з Придністров’ям. І після цього поїхали у Бахмут. Перед заїздом у місто стали на перекур у населеному пункті Калинівка. Але несподівано потрапили під шквальний артилерійський обстріл. Наша група різко розбіглась у різні боки. Пізніше, при зборі, з 18 людей в автомобіль завантажились лише 9. Сина мого теж не було, він забіг занадто далеко. На мої та побратимів крики ніхто не відповідав. Нам поступила команда на виїзд, довелось так їх і залишити та поїхати у Бахмут.
Тривожність була неймовірна. Я одразу звернувся до командира. Попросив, щоб він зв’язався з артилерійським підрозділом, який там стояв. Наші військові їх знайшли. Син відзвонився, під’єднавшись до Старлінку. Вже того ж вечора мене з побратимом відправили на позиції. В’ячеслава я побачив лише через півтора місяця.
Мій син й досі виконує бойові завдання на одному з напрямків. А я лікуюсь після поранення. Розумієте, я потрапив у таку ситуацію, де проявляються люди — справжні й не дуже. Ми заходили в Бахмут одними людьми, а вийшли зовсім іншими. Хоча, я пробув там тільки 2 доби.
Вночі зайшли на позицію. Це була звичайна хатинка на березі річки Бахмутки. З вікна проглядались позиції окупантів. Але огляду не було практично. Нас проінструктували, що може працювати снайпер: у вікна не заглядати, реагувати на слух, не виказувати позиції.
Перший росіянин, якого я побачив, він підійшов із-за сарайчика. Окупант ступив на поріг хатини й запитав: чи є хто вдома? Ми відкрили вогонь. Кожен тримав свій кут обстрілу. Далі я побачив, що нас обходять з мого сектору і теж почав стріляти. Під час цього бою отримав смертельне поранення побратим Юра. По натовських стандартах, якщо є вільні люди, вони надають допомогу. Якщо ж бій триває, ніхто не надає. Але я бачив, що у нього жахливі та убивчі травмування і допомога йому вже не потрібна була.
Коли ми закінчили бій, окупанти підпалили дах будинку, де ми знаходились. По рації я одразу вийшов на командира роти, щоб він дозволив покинути позиції. Знаєте, в моїй думці завжди таке, що без наказу покидати не можна. Розказав, що горить дах. Але командування сказало тримати пункт. Трохи пізніше наші таки підняли коптер, побачили, що ми горимо. Я розумію, їм доводилось перевіряти, адже був досвід попередніх ротацій, коли виникала безпідставна паніка у бійців.
Коли зрозумів, що на подвір’ї вже русні немає, я потихеньку, через вікно, підготувався до виходу. Побратим, з яким я пішов на позиції, вискочив перший у вікно, потім я. Одразу вирішив, що треба перевірити подвір’я. Щоб нам у спину не вистрілили при відході. І тут я вперше зрозумів, що товариш може виявитись не зовсім товаришем. Замість того, щоб прикривати мені спину, він просто присів і зі мною не пішов.
Я все ж ризикнув, попростував сам. Одразу знайшов пораненого окупанта. Запропонував йому здатись, але він поліз за гранатою. Саме тому за власним бажанням відправився на концерт відомого співака. Далі просканував решту подвір’я. Ворогів не було.
Тоді вже витягнути з хатини тіло побратима. Але в групі почала підійматися паніка. Хтось з молодих хлопчаків кричав, що нас кинули на м’ясо. Що нас не прикривають. Бо зайняли трохи невдалу позицію. Бо коли снайпер почав стріляти по будинку, іншого побратима теж затрьохсотив. Він кричав, але на щастя, у нього легкі поранення. Більше від хвилювання він почав сповзати по стіні.
Коли стемніло, командир роти дав наказ вийти на запасний пункт. Нас тоді залишилось четверо. Двоє почали кричати, що на позиції не повернуться, краще у тюрму. Але я змирився, що це війна. І так, вона буває жорстокою. Я розумів командира роти, на якого тиснули бійці з одного боку, з іншого — командування. Тому коли він запитав мене: “Батя (мій позивний), заведеш наступну групу на позицію?”. Я вже у думці знав, якщо відмовлюсь, перестану себе поважати.
Отож, ми знову тримали позиції. Вороги почали шквальний мінометний обстріл. Окупанти так близько були, що нам було видно ворожий міномет і машину, яка підвозила снаряди до нього. Тоді нас гарно накривало. Щільно. Наші хлопці мали поранення. Під вечір отримали наказ рухатись до сусідньої позиції. Ми з ними об’єдналися. Я дивився за тим домом, що ми покинули, тримав правий фланг. Бачив, що росіяни почали обстрілювати несамовито хвилин 5 цей глиняний будиночок. Не шкодували снарядів, вже через 2 стіни прострілювали кулі. Моя задача була — чекати, доки москалі висунуться в сектор мого обстрілу.
Росіяни забігли до хати. Поки один з товаришів мене прикривав, я закинув їм туди дві гранати, бо розташування кімнат вже знав добре. Нехай горять у пеклі терористи. Інший побратим вистрелив туди ще з РПГ. Тобто ми їх остаточно знищили. Поки я на подвір’ї почав набивати набоями автомат. В той самий час двоє окупантів заскочили й дали чергу. Четверо нас упало, піднявся лише я один.
Я одразу не зрозумів, що поранений. Взагалі стріляю з лівої руки. Саме туди мене і поранило — у плече. Виявилось, кінцівка вже не працює. Перекинув зброю швидко на правицю і відкрив вогонь. Підбігли на поміч побратими, допомогли положити інших росіян.
Уявляєте, на той час у підрозділі вже був один тяжкий. І молоді хлопчаки сказали, що йому вже все. Не жилець. Та я з цим не погодився. Я розумів, що сам стікаю кров’ю. Але вирішив — що хоч зубами, але витягну його на евакуацію. Рація була у мене, тому повідомив про наші справи. Підняв істерику, що необхідна група евакуації, адже мали вже трьох поранених.
Коли по нас прийшли, на вулиці було вже світло. Необхідно було йти по відкритій місцевості. Хлопці несли тяжкого пораненого. Коли вони зупинялись, я кожного разу лягав, щоб стріляти одною рукою і прикривати їх. Але, знаєте, ми гарно попрацювали до цього, бо нам ніхто ні міну не кинув, ні вистрелив по нас. Адже коли йде евакуація — це для ворогів жирна мішень. Мінімум чотири людини несуть п’ятого. Є можливість, стріляти й покласти їх усіх одразу.
На пункті евакуації 2 години чекали автомобіль. В мене прострелене плече і зрозуміло було, що ніхто надавати допомогу не буде. Там не було сенсу. Мені кінцівку прострелили так, що я зміг просунути туди лямку від бронежилета. Якраз це і тампонувало мені рану.
Всі ці події стались за день до мого дня народження. Як тільки поранили, запитав у хлопців яке число, бо трохи загубився у календарі. Від моменту травмування мені провели вже дві операції. Там, у руці, все роздроблене, суглоба немає. У Києві медики завірили, що вже мають подібний досвід і схожі речі робили. Лікарі пообіцяли, зроблять все, щоб кінцівка була, як новенька!
У моєму плечі роздроблені і суглоб, і кістка. Наші талановиті медики вже підшили м’язи, поставили пластину. А протез суглоба ставитимуть через два місяці. Про програму #ВрятуйКінцівку мені лікарі розповіли. За це я їм щиро вдячний.
Розумієте, мені треба якнайшвидше вилікуватись. Я планую повертатись до своїх хлопців. Забагато у Бахмуті справжніх людей, справжніх побратимів залишив”…