Травмований Сергій Сліпець: “Боюсь через складне пошкодження плеча стати непридатним”
“Війна забрала у мене все — батьківщину у Луганській області. Батька — якого на підконтрольній ворогам території не змогли чи не захотіли врятувати лікарі. Маму, з якою давно спілкувався, бо над нею нелюди знущались у катівні. Сестру з племінниками теж втратив, бо вони залишились там, на окупованих територіях. А я тут, служу у лавах ЗСУ. Наша сім’я розділилась і не зрозуміло, чи побачимось ми ще колись.
Спочатку, став роздратований — я лишився абсолютно всього, що мав і до чого прагнув. Зараз намагаюсь навчитись стримуватись. Почав потроху планувати життя, хоча це важко дається, адже події відбуваються незалежно від моїх думок та замислів. Важко на щось надіятись, коли не знаєш, що завтра буде і де. А чи буде завтра?
Тут ще й травмування додало неприємностей і в без того проблемне життя. До всього доєднався ще один страх — стати непридатним. Тоді взагалі не розумію, як жити бути далі, адже не бачу своє існування без праці.
Коли я заповнив анкету і став учасником національної програми #ВрятуйКінцівку, відчув неймовірну підтримку. Це дуже важливо, коли хтось тобі може допомогти й порадити у скрутну хвилину. Це дає надію, що таки зможу повністю одужати й повернутись до життя.
Я сам з Луганської області, але вже дуже давно там не живу. Коли почали у 2014 році ходити по нашій території “зелені чоловічки”, просив рідних виїхати. Навіть їхав за батьками 27 години у потязі, бо тоді вони маневрували, зупинялись у лісах, полях, щоб не потрапити під обстріл. Пам’ятаю, це якраз було у той день, коли росіяни збили українського літака Іл-76 під Луганськом, тоді загинуло 49 українських військовослужбовців.
Але сестра з зятем та двома дітьми тоді відмовились їхати, адже тільки нещодавно там придбали квартиру. Батьки теж вирішили залишитись у своєму домі. Я на той час вже працював у Києві й вибрав Україну, а не “руський мір”. Мій тато каже, залишусь, бо тут всі мої однокласники. Відповідаю: вони всі мертві, лише двоє є. Але це не стало для нього аргументом. Вони не змогли, тому залишив їм кошти та поїхав до столиці. Через деякий час я дізнався, що люди тоді виїжджали й дешево продавали свої будинки. От мої батьки на залишені мною кошти придбали дім. Це мене дуже засмутило тоді.
Коли почався Ковід, мій тато помер, бо тоді всі лікарні там були переповнені, допомоги ніхто належної не надавав. Але мама і після цього дім вирішила не покидати. Вже під час повномасштабної війни наш будинок розбомбили. Так вона там і бідує зі знайомими по підвалах та погребах.
Просив волонтерів, щоб допомогти її вивезти — відмовилась. Кажу хлопцям, треба було вже насильно у машину кинути і таки везти, пояснили, що від цього психологічна травма буде ще більшою. Але через деякий час окупанти таки дізнались, що у неї син у ЗСУ. Телефонували мені, щоб згодився працювати на них. А маму били нещадно на полу катівні, знущались зі старенької бабусі так, що описати важко. Вона просила застрелити її, щоб не відчувати той біль. Тоді набрав свого командира, вирішували цю ситуацію. Я думаю, навіть якби і почав співпрацювати з терористами, вони все одно маму б не лишили живою. Вже через декілька місяців дізнався, що мама жива. Їй віддали її телефон без сімкарти, забрали всі банківські картки.
Я весь час просився на передову, писав рапорт, щоб перевели. Хотів туди, де йшли найжорсткіші бої, в Попасну, Лисичанськ, Рубіжне, Сєвєродонецьк. Там багато моїх знайомих хлопців, яких уже перебили. Довго боровся, а потім змирився, що маю захищати мирне небо, бо потрапив у підрозділ ППО.
Травму плеча отримав, коли вішав прапор на висоті, зачепився за трос. Щось хруснуло у плечі та почало дуже боліти. Я намагався взагалі на це не звертати уваги. Але наступного дня треба було розвантажувати кразівські колеса з камерами — 8 штук. При установці, рвонуло монтіровку, зірвало шпильку на колесі “Краза” і я відчув біль у плечі. Пішов в бліндаж, при надії, що рука до наступного ранку пройде і все буде нормально, але цього не сталось. Крім того, що біль не пройшов, ще і вилізла кістка, з’явився гуля.
Я ходив, нікому не жалівся, а що робити — один залишився. У підрозділі мене всі “Луганським” називали, або взагалі “сєпаром”. На МРТ мені сказали, що крім інших травмувань, ще й зірвані зв’язки. Треба з ноги моєї брати й у руку вшивати. Виявилось, що одна шпилька, якою закріпляти їх треба, коштує 750 євро. Де взяти такі кошти? А їх треба декілька. Мені пощастило, що лікар мені розповів про фонд “Здоров’я українського народу” і програму #ВрятуйКінцівку. А так куди звертатись, якщо волонтерів знайомих немає? Де кошти на операцію брати? Але завдяки підтримці можу зосередитись на лікуванні та реабілітації, щоб швидше стати здоровим”, — розказав Сергій Сліпець.
“Лише 4-25% потреб на лікування травм війни покриває держава в межах Програми медичних гарантій НСЗУ. Середня вартість операції з врятування кінцівки становить від 45 до 66 тисяч гривень, тож завдяки благодійникам, які щодня донатять на підтримку програми #ВрятуйКінцівку, фонду вдається покривати ці витрати. Наразі, в черзі на операцію сьогодні перебуває понад 3000 постраждалих. Програму запустили наприкінці червня 2022 року, і за цей час понад 500 кінцівок було врятовано завдяки вчасному фінансуванню складних операцій”, — розповідає Сергій Сошинський, президент фонду “Здоров’я українського народу”.