“З пораненням 4 години пролежав під обстрілами”, — Сергій Бутенко
55-річний Сергій Бутенко розповідає, що колись у 90-ті роки доводилось працювати з росіянами. Каже, то такий народ, що вже тоді все було зрозуміло. Вони не можуть робити щось для себе, але готові забрати в іншого. Чоловік каже, ще тоді дивували їхні маленькі городи, які повністю зарослі бур’янами. Звісно, це не українці. У нас навіть у стареньких бабусь декілька соток і ті всі начисто прополені. Так?
“З досвіду. От ми з хлопцями заходимо на нові позиції. Це може бути якесь закинуте приміщення. Одразу прибираємо, наводимо порядки, облаштовуємо зручний побут. Коли ж потрапляємо туди, де жили росіяни. Я не знаю, навіть сказати страшно. Якщо дуже м’яко і культурно висловитись — то це справжній свинарник”.
Сергій родом з Кіровоградської області. Останні 7 років проживав в Одесі. Мав свою станцію техобслуговування автомобілів. Каже, любить робити все, що пов’язано з технікою. Розвивати далі свій бізнес і просто жити не дали московити. Він з початку повномасштабного вторгнення пішов до військкомату. “Гордість розпирає від того, що там велика черга з добровольців стояла. Мені у той день сказали повертатись додому і чекати телефонного дзвінка. Лише через декілька днів таки зателефонували”, — розповідає Сергій.
Раніше він не мав армійського досвіду. Але з 2015 року регулярно допомагав хлопцям-військовим ремонтувати автівки. Сам відганяв їх у Гранітне Донецької області. Часто бував на позиціях, у безпосередній близькості з ворогом. Тому, каже, уявлення про війну мав. Цей малий досвід прибрав відчуття страху перед участю у бойових діях.
“Розумієте, я виріс на вулиці. Якщо знатиму, що у мій двір хтось прийшов, я не зможу сісти просто у квартирі, замкнусь, перечекати. Тому що тоді й мені завтра вікна поб’ють. Так само і з росіянами. Це якщо образно говорити. Вирішив, що просто пересидіти не варто. У мене своє СТО і що чекати, доки прийде якийсь окупант і відіжме його разом з нашими територіями”, — пояснює, чому пішов добровольцем.
Сергій розповідає, що як тільки перші ракети почали залітати в Одесу, він одразу зрозумів — на цьому агресори не зупиняться. Тоді були кораблі у морі, висока можливість висадки десанту. Ніколи було й думати про інший вибір. Треба йти воювати й захищати країну — це було очевидно.
Спочатку чоловік був у теробороні міста. А далі — Бахмут. Ця назва міста асоціюється у всіх українців з жорстокими боями та шаленим кровопролиттям. Одного дня захисник отримав поранення. Каже, що з побратимами стояли, тримали свою позицію. Тим часом на сусідній почався прорив. “Тоді ми якраз напроти вагнерівців стояли. Командир дав наказ на підкріплення вийти. От ми втрьох і вийшли — пішли пацанам допомагати”, — ділиться спогадами про той день.
Сергій з побратимами потрапили під мінометний обстріл. Захисник каже, що снаряд впав на відстані менше метра від ноги. Вважає, що йому пощастило, адже травмування могли бути набагато страшніші. Та й взагалі, коли так близько розривається міна, найчастіше люди гинуть. “Мені перебило ногу. Декілька осколків потрапили у тіло. Ті хлопці, що поруч йшли, нахватались більше зламків. Вони теж й досі лікуються. У одного взагалі нога не працює. У іншого кишківник пошкоджений”, — розповідає воїн.
“Розумієте, я хочу повернутись до своїх побратимів. Адже ми один за одного. Мене пораненого витягував хлопчина. Юний. Запитую: скільки тобі років? Каже — 20. Я лежу посеред дороги, але йому кричу, щоб ховався. Дуже не хотів, щоб його поранило. Він молодий, але відважний, не боїться ризикувати й рятувати інших”, — говорить військовий.
Сергій з пошкодженнями ще 4 години пролежав під обстрілом. Сам собі зміг накласти турнікет. Залишався весь час у свідомості. Стрілянини була така щільна, що до нього та інших травмованих не могли підійти побратими. Коли вже з’явилась можливість, перетягнули у безпечну зону. Ділиться, що від того моменту до дня народження залишалось лише 5 днів. А товариш, що лежав поранений поруч, взагалі — іменинником був. “Ви знаєте, ми тоді чекали, травмовані, але не думали про погане. Навіть думки не допускали, що один зі снарядів, які весь час зривались, могли нас добити. Ми нормально так морально тримались. Хоча серед нас були такі воїни, що тільки перший день, як до Бахмута зайшли. То звісно, у них очі величезні були. Таке собі перше бойове хрещення. Наші, з підрозділу, знімали відео, як ми тоді лежали. Епічне. Я його вже набагато пізніше побачив”, — говорить травмований.
Сергій розповідає, що коли брав участь у боях, страху не відчував. Каже, тоді там інші емоції. Головне, гарне виконувати свою роботу і не думати про погане. Треба прикривати хлопців, що по боках стояли. “Більше страху було, коли на перев’язки мав ходити. Тоді думав, навіщо це все. Краще б уже привалило одразу”, — жартує чоловік. “Звісно, жити хочеться усім, але звикаєш до обстрілів. Тяжче було, коли приїхав у тихе місце, де не було сирен та обстрілів. Поки перестроївся і спати навчився по нормальному”, — продовжує свою історію Сергій.
Він дуже вдячний лікарям, які траплялись на його шляху. Каже, що всі уважні та турботливі. Доки був у лікарні, підтримували й місцеві мешканці. Весь час приносили щось смачненьке. Чоловіку медики майже вилікували відкритий перелом на нозі. Повиймали безліч уламків, поставили спеціальні пластини, щоб скріпити кістки. Кінцівка ще не повністю відновилась, тому чоловік пересувається за допомогою милиць.
“Я безмежно вдячний благодійному фонду “Здоров’я українського народу” та національній програмі #ВрятуйКінцівку, що допомогли оплатити медзасоби для операції. Я розумію, наскільки це дороговартісно. Тепер хочу повертатись до своїх хлопців. Мені там вже нову посаду придумали, адже з ногою навряд чи зможу бігати. Та списувати мене не збираються. Буду займатись ремонтом техніки, мені це приносить задоволення”, — підсумовує Сергій.