“Товариш, що біг біля мене — одразу двохсотий. Після поранення подумав, що і мені вже кінець”, — травмований Михайло Пігольчук
Михайло Пігольчук хоче навчитись ходити без милиць. За прогнозами лікарів, у нього для цього є всі шанси. Після важкого поранення чоловік довго лікувався в українських медзакладах. Пережив декілька складних операцій, щоб відновити кінцівки. Захисник вдячний благодійному фонду “Здоров’я українського народу” за допомогу у відновленні.
Михайло від свого лікаря дізнався про національну програму #ВрятуйКінцівку. Це унікальний проєкт, завдяки якому врятовані вже сотні рук та ніг людей, що отримали мінно-вибухові травми. Є приклади, де навіть у тих ситуаціях, де стовідсотково загрожувала ампутація, кінцівки рятували. І це привід для гордості. Адже команда фонду “ЗУН” разом з талановитими українськими ортопедами-травматологами творять справжні дива — рятують людей від інвалідизації. Кількість поранених під час війни не має звучати, як просто цифри, статистика. Кожен випадок — це чиясь доля, драма, глухий кут. Саме тому, там де працює програма #ВрятуйКінцівку, з’являється — шанс, надія, майбутнє.
Травмовані захисники віддають своє здоров’я заради нашої безпеки. Саме тому вони потребують підтримки та належного лікування. Благодійний фонд “Здоров’я українського народу” веде активну роботу, щоб не просто зберегти руки та ноги пораненим, а ще й в рамках програми #ВрятуйКінцівку відновити їхню функціональність. Відважні чоловіки та жінки не побоялись піти на захист країни від ворога. Наша задача — не залишити їх наодинці з проблемами зі здоров’я після поранення.
Пігольчук Михайло після строкової побажав нести службу на контрактній основі. У 2012 році вирішив звільнитись, щоб почати жити цивільним життям. Незадовго до повномасштабного вторгнення чоловік мав їхати до Чехії, якраз отримав візу. Та він не поспішав вирушати до іншої країни через тривожні новини про можливу велику війну. А раптом, думав, росія дійсно нападе на Україну? Він хотів у такий момент бути вдома, щоб будь-якої миті стати на захист територій. Так і сталось, кровожерливий сусід почав кидати ракетами та нахабно йти на наші землі, несучи з собою смерть, страждання, руйнування та хаос.
Чоловік не зволікаючи пішов до військкомату, але його не взяли — сказали чекати своєї черги. Діждався дзвінка лише 28 серпня. Воїн разом з побратимами боролись на різних напрямках фронту. До одного дня. До 31 березня.
“Вночі рашисти зайшли на одну з українських позицій і розбили її. Один боєць встиг втекти, інших трьох вбили. І вороги зайняли цю територію. Нам необхідно було вибити їх звідти, доки вони повністю там не закріпились. Тому ми вирушили, щоб штурмувати. Коли йшли, нас ще прикривали наші літаки. Почалась перестрілка.
Я так думаю, що вони нас бачили з коптера, тому що дуже прицільно стріляли. Десь приблизно 50 метрів залишалось до позиції, коли по нас почала бити артилерія, мінометка та АГС. Товариш, що біг біля мене — одразу двохсотий. Мене також поранило, але я ще не зрозумів, що таке сталося. Почав підійматися. Впав. Знову намагався піднятись, впав. І так ще декілька разів. Мій побратим підліз до мене, в те пекло, де я йшов перший. Він витягнув мене. Зняв з мене броню, щоб я трохи легший був. А крім мене ще вісім поранених було тоді.
Я дякував хлопцям, які витягнули мене на безпечну ділянку. Пам’ятаю, що мені стало холодно, бо я дуже багато крові втратив. Побратими лягли поруч, щоб я не замерз, гріли собою. Потім я вже втратив свідомість і прийшов до тями вже у госпіталі, в Дніпрі. Хоча у той момент поранення мені здавалось, що я весь час у свідомості. Наче все бачив, але якось в тумані, наче уві сні. Але хлопці розповідали, що час від часу таки “вирубався”. Хоча здавалось, наче все контролюю.
Одразу після поранення мені уявилось, що це вже кінець, смерть. Просив товариша не витягувати мене з-під обстрілів, залишити на полі бою. Боявся, щоб він не загинув, рятуючи мене. А він кричав, щоб я не видумував, адже маю йому ще дитину хрестити. Така собі гарна мотивація для життя.
Вже у лікарні дізнався діагноз від медиків — вогнепальний багатовідламковий перелом діафізу лівої великогомілкової кістки зі зміщенням відламків. Крім того, мені пробило щоку. Багато осколків потрапили в око, лікарі одразу змогли їх вийняти. Добре, що зір від того не сильно погіршився. Мабуть, що вибуховою хвилею переламало скроневу кістку на голові. Отримав контузію та забій головного мозку першого ступеню”, — розповідає травмований воїн.
Михайло чув від побратимів багато історій про недбале відношення медперсоналу до поранених. Але кажучи про себе, додає, що йому пощастило. “Під час всього лікування взагалі мені подобалося ставлення. Я поважаю цих людей, які щодня рятують життя, долі. Тільки дивуюсь як вони на таку маленьку заробітну плату працюють, виконуючи такі надскладні завдання. Щодо мене, то медперсонал працює на вищих рівнях з класним відношенням”, — ділиться враженнями чоловік.
Після операції він мріє якнайшвидше ходити без милиць. Каже, лікарі обіцяють гарні результати та відновлення кінцівки, треба тільки час та реабілітація. Михайло дякує програмі #ВрятуйКінцівку і благодійному фонду “Здоров’я українського народу” за допомогу у лікування та придбанні медичних девайсів для скріплення кістки. Заповнити анкету порадив лікар. Розповідає, що нога довгий час знаходилась у гіпсу, але кістки не зростались. Тому заповнив анкету на сайті, щоб допомогли з хірургічною процедурою зі скріплення кістки.
Зараз Михайло думає про те, що хотів би повернутись до побратимів. Каже, встиг вже між операціями з’їздити до них. Тепер хоче повернутись на постійній основі, щоб закінчити якнайшвидше цю криваву та жорстоку війну.