Олександр Михайловський: “Рука якось заверталась. Я думав вона вже відірвана, просто у рукаві тримається”
З історії 42-річного Олександра Михайловського можна написати книжку. А потім зняти фільм, який буде насичений подіями, з різними сюжетними лініями. За останні кілька років чоловіку довелось багато чого пережити. Якщо резюмувати (одразу на початку), то це і зона АТО, і окупація рідного міста, і підривання на міні, і лікування, і Бахмут, і поранення, і знову лікування…
Олександр родом з Херсону. Має дружину, двоє дітей. Він працював моряком далекого плавання. І мріяв продовжувати робити улюблену роботу, адже має вищу освіту, міжнародні дипломи, сертифікати. Коли почалась війна у 2014 році, він повернувся в Україну. Був мобілізований, пішов воювати.
Коли бойові дії вщухли й подекуди згасали, вирішив повернутись до своєї роботи. Коли почалось повномасштабне вторгнення, якраз працював за кордоном. Але вирішив негайно повертатись. Каже, пощастило, що жінка з дітьми встигла виїхати до окупації Херсону.
Рідне місто було швидко загарбане агресорами, тому чоловік поїхав до Миколаєва. Планував вступити до рядів територіальної оборони. Але не встиг. Він прийшов до друга у гаражний кооператив. І там наступив на міну. Розповідає, що росіяни обстрілювали місто касетними авіабомбами. Як часто буває у московитів, деякі з них одразу не спрацьовують. Тому снаряди деякий час можуть лежати й перетворюються на землі ніби як на звичайні протипіхотні міни. Ще одна небезпека криється в тому, що вони можуть глибоко занурюватися в ґрунт і там зберігатися без детонації, вибухаючи при контакті зі сторонніми предметами. “Вони самознищуються за 72 години, якщо не підриваються. А позаяк все кацапське не працює, там ці міни довше лежали. От я їх і не помітив”, — зітхаючи, розповідає Олександр.
Пораненому пощастило, що поруч був товариш. Він вивчав польову медицину, тому одразу надав допомогу, наклав джгут. Тоді Олександру снарядом дуже пошкодило ноги, розірвало артерію. Він втратив до знетями багато крові. Лікарі казали, ще б трохи зволікань, взагалі б не вижив.
Чоловік пережив пересаджу шкіри, довге лікування. Після реабілітації одразу став на облік у військкомат. Каже, ніколи розслаблятись, доки не провчимо та не виженемо ворога з нашої країни. Взимку, у складі 67-ї окремої механізованої бригади почав виконувати завдання у Бахмуті.
На жаль, навесні знову отримав поранення. Вороги розпочали артилерійський обстріл. Великий уламок пройшовсь крізь передпліччя правої руки. Перебив кістку, пошкодив артерію. “Я тоді був у куртці, на вулиці мороз. Побратими наклали турнікет. А я лежу і відчуваю, як по тілу знову тече кров. Попросив, поверх пошкодження накласти ще один. Чесно кажучи, тоді вже прощався зі світом. Замерзав. Сил не було. Розумів, що через обстріли евакуаційна машина не приїде, доки вони не припиняться. Коли тільки-тільки отримав поранення, ще встигла приїхати перша БМП, я завантажив свою зброю, речі. Але вже сам піднятися не зміг. Тому лишився чекати на іншу. Коли вона поїхала, почався обстріл. Ми не встигли окопатись. Не було куди ховатись. Тоді залягли у посадці й просто на удачу — прилетить не прилетить.
Ось тоді я лежав і розумів, що, мабуть, це все. Кінець всьому”, — розповідає Олександр. Евакуювати травмованого швидко не вдалось. Через постійні обстріли автомобіль не міг під’їхати, щоб забрати трьохсотого. Через ненавмисне зволікання на кінцівці утворився тромбоз. Олександр думав, що з рукою можна попрощатись, адже ампутація здавалась неминучою. “У мене був відкритий перелом. У машинах так трясло, що біль у тілі був невимовно страшний.
А коли ще на полі тягли до авто, рука весь час заверталась. Я тоді подумав, що вона вже відпала, просто у рукаві тримається, бо я її відразу перестав відчувати”, — згадує захисник. По дорозі до лікарні, через втрату крові та сили, Олександр втрачав свідомість. Медик просив розмовляти, щоб не затихав. Від дня поранення чоловіку зробили декілька операцій — зшили артерію, накладали апарат зовнішньої фіксації, з’єднували розтрощені кістки. Зараз він чекає, коли загояться рани для того, щоб зробити надскладне хірургічне втручання. Операції такого роду роблять тільки в Інституті травматології та ортопедії НАМН. Нашому захиснику пощастило, що він став учасником національної програми #ВрятуйКінцівку. Тепер за порятунок його руки візьмуться провідні українські лікарі, які мають багаторічний досвід у лікуванні пошкоджень від мінно-вибухових травм.
“Я коли збирався на війну, думав, що — не так боюсь померти, як стати людиною з інвалідністю. Після першого поранення вже знаю, що навіть коли кінцівки рятують, найбільші проблеми залишаються з нервами. Я ще й досі не відчуваю стопи частково. Особливо взимку дискомфортно, швидко замерзають ноги. Після другого травмування на руці не рухаються деякі пальці через пошкоджені нерви. Через це дуже переживаю, що не зможу повернутись на свою улюблену роботу і плавати у морі”, — бідкається Олександр. Через програму #ВрятуйКінцівку пройшли вже десятки поранених.
Багато хто вже закінчив лікування, пройшов реабілітацію і повернувся до повноцінного життя. Головне, сподіватись на свої сили, вірити у підтримку людей та талант лікарів. У Олександра, надіємось, також все буде добре. Необхідні лише витримка, сила духу та час на відновлення.