Травмований Михайло Жупник: “Міна впала неподалік. Мого товариша вбило, мене поранило уламком
Михайло Жупник у перший же день великого вторгнення сусіда-агресора вирішив йти захищати країну. Пішли разом з татом. Мамі деякий час про таке рішення не зізнавались. “Прийшли з батьком до військкомату. Я родом з Херсонської області.
Наша територія була швидко окупована, за декілька днів. Хіба ж всидиш вдома за таких обставин? Я ще встиг вивезти у безпечне місце сестру з дітьми. Й одразу повернувся, щоб стати у ряди ЗСУ”, — розповідає чоловік. За словами Михайла, його перші дні не хотіли брати в армію, тому що не служив строкової. Каже, що приходив і просився регулярно протягом трьох тижнів. Жартує, що одного дня він “так переконливо і наполегливо все пояснив” і одразу його направили в один з підрозділів. Рідний батько стояв на обліку в іншому місті, тому їхні шляхи у війську розішлись. Зараз тато продовжує виконувати бойові завдання. А от Михайло потрапив на лікарняне ліжко.
Наш герой був водієм українського бронеавтомобіля “Козак” у десантно-штурмових військах. В один із жарких липневих днів отримав завдання — поїхати у зону евакуації, щоб забрати мертвого бійця. “Все сталось якось дуже швидко — за хвилини 2-3. Ми вже витягували тіло двохсотого на машину, як прибіг товариш з криком “Нас спалили”. Нас виявив ворожий дрон і окупанти накрили мінометним вогнем. Міна впала неподалік. Мого напарника вбило, мене поранило осколком. Контузія була, у вухах так сильно дзвеніло перші хвилини.
Я розгубився, не зрозумів, що сталось. Потім кинувся до свого товариша. Побачив, що йому вже не допомогти”, — розповідає про моторошні подробиці обстрілу травмований. Уламок снаряда потрапив у ліву руку. Пролетів наскрізь і роздробив кістки. Михайло згадує, що побачив тоді на своїй кінцівці величезну рану. Пальці на руці розжались, але зжати він їх уже не зміг. Вони не працювали. Від контузії воїн впав і почав повзти, вираховуючи секунди між обстрілами. Намагався чимдуж вибратись з балки, у якій тоді знаходився. Травмований старався сам дістатись до точки евакуації. Силкувався з усіх сил, щоб не впасти, не втратити свідомість. Адже тоді шанси на порятунок можна вважати нульовими. Він ризикував, але каже, сидіти на одному місці й чекати з таким неймовірно сильним болем просто нереально. Михайло добирався до побратимів півтора кілометра. По дорозі втратив дуже багато крові. Вже скоро рік, як Михайло лікується. За цей час було вже багато операцій.
Лікарі робили пересадку шкіри. Каже, на місці влучання уламка утворилась величезна вм’ятина, не було куди пересаджувати кістку. Тому брали шкіру з області живота. Далі три місяці чекав, доки рана повністю загоїться. Наступний етап — медики вирізали фрагмент кістки довжиною 8 сантиметрів і встановили у руку. Далі на чоловіка чекає реабілітація. Стати учасником національної програми #ВрятуйКінцівку Михайлу підказали лікарі. Він безмежно радий, що тепер його рука нарешті відновлюється, потихеньку повертається функціональність. Історія Михайла Жупника, підопічного програми #ВрятуйКінцівку, демонструє, що Україна має багато прекрасних людей, які добровільно виходять на захист своєї країни.
Це справжні, вільні, сильні, відважні чоловіки та жінки. Вони ризикують своїм життям, щоб забезпечити безпеку і свободу для нас, для всього нашого народу. Будь ласка, не забувайте, як важливо висловлювати їм свою підтримку та повагу. Такі чоловіки, як Михайло з батьком, виявляють неймовірну відданість і патріотизм, йдучи без досвіду на запеклу війну. Вони стають героями, які захищають нашу країну від загрозливого сусіда-терориста. Вони демонструють величезну силу духу та самопожертву, що заслуговує виключно вдячності та підтримки.