Мирослав Гумінецький повернувся з-за кордону, щоб йти воювати за свою країну
У програмі #ВрятуйКінцівку вже не вперше чуємо історії, коли українці повертаються з-за кордону, щоб йти воювати за рідну землю та волю. Чому так, як думаєте? Їх не вабить перспектива лишатись у мирній країни, ходити на стабільну роботу та отримувати регулярну зарплату. Вони жертвують комфортним життям, навіть не слухають вмовлять рідних — лишитись там, де були. У серці таких чоловіків та жінок прокидається сміливий дух нащадків, любов до Батьківщини та загострене відчуття справедливості.
47-річний Мирослав Гумінецький, як і багато інших українців, працював за кордоном. Проте, коли зіткнувся з переживаннями про рідних та свою країну, гроші, кар’єра, затишок стали вже не такими важливими. Родом чоловік з Тернопільської області. Останні роки жив та працював у Польщі. 24 лютого 2022 отримав смс від коханої, що бомблять місто, у якому вона живе.
Довго не роздумуючи, Мирослав збирає речі додому. Він вже одного разу був добровільно мобілізований у 2015 році, виконував завдання у зоні АТО. Вирішив, що і тепер його поміч та досвід знадобляться українським захисникам. У березні був уже у складі 53 окремої механізованої бригади під Волновахою. Отримав у армії спеціалізацію — оператор протитанкової ракетної установки.
Та, на жаль, на початку квітня отримав поранення в Авдіївці. “Ми тримали лісосмугу. Мали завдання — перешкоджати проходженню противника. Росіяни почали з дронів нас бомбити, скидати гранати. Я зрозумів, що не маю можливості добігти до окопу. Довелось дрон вести за собою, щоб врятувати хлопців”, — розповідає про той день Мирослав.
Він ділиться своїми переживання про те, що війна — це дуже жахливе явище. “Насправді, ти ніколи не знаєш, коли можеш померти. Ти живий, а через хвилину — вже мертвий. Здається, мені ще пощастило. Нас тоді було четверо на позиції. Я провоював 13 місяців, отримав тільки контузію і поранення. А мої хлопці — двоє 200 і один 300. Я через пару днів, коли був у лікарні, подзвонив побратимам, які тоді були зі мною на позиції у той день. Один не підняв трубку. Інший також. Додзвонився до третього. Він сказав, що після того, як я поранений пішов на евакуацію, за 5 хвилин почалась стрілянина. Вороги кидали гранатами, двох вбило”, — розповідає захисник.
Якщо навіть у всьому негативному шукати якісь хороші моменти, то можна вважати, що поранення врятувало нашому герою життя. Адже якби він не вийшов раніше, міг би загинути разом з побратимами. Травмований Мирослав намагався з усіх сил триматись і не втрачати свідомість, адже йшов самотужки до місця евакуації. Розповідає, що коли пройшов кілометр, по дорозі зустрів наших хлопців. Вони напоїли знеболювальними й зробили перев’язку. Тоді поранений пішов далі. Не дивлячись на те, що втратив багато крові, дійшов до місця, звідки його забрали у госпіталь.
У нього були пошкодження по всьому тілу. Два уламки наскрізь пробили ногу, ще один залетів у живіт. У руці залізяччя нещадно покришило кістку. Чоловік лікується у Здолбунівській міській лікарні. Остання операція тривала понад 5 годин, у кінцівку ставили спеціальну титанову пластину.
“Війна — це таке страхітливе явище, яке змінює усіх. Вона впливає на наші пріоритети, погляди, бачення на життя, і навіть — на спілкування. Я вдячний, що не залишився сам після поранення. Дуже задоволений роботою талановитих медиків. Я вважаю, що ми всі повинні більше підтримувати українські лікарні. Допомагати у забезпеченні усім необхідним. Бо тільки тоді зможемо швидше рухатись у бік нашої перемоги”, — підсумовує Мирослав Гумінецький.
Ця історія проте, що люди, незалежно від того, де вони живуть і працюють, можуть відчувати відповідальність за свою країну. Вони ставлять на паузу все звичне та зрозуміле, щоб захищати Батьківщину. Мирослав вважає, що допомога та захист рідної країни є важливішим, ніж будь-які інші речі.