Історія Микола Москаленко

46-річний Микола Москаленко став учасником національної програми #ВрятуйКінцівку нещодавно. Каже, порадили знайомі, які, своєю чергою, дізнались про проект від своїх приятелів. Чоловік лікує складне травмування. Під час штурму ворожих позицій в Соледарі отримав вогнепальне поранення. У нього роздроблена кістка та суглоб на нозі.

До повномасштабного вторгнення сусіда-агресора займався бджільництвом. Мав господарство чисельністю 100 вуликів і хотів розвивати сімейний бізнес. Якби не росіяни. Одразу ж з початком ескалації пішов до військкомату та записався добровольцем у Полтавську тероборону. Спочатку був головним сержантом. Потім його перевели до розвідувального взводу. Микола зізнається, що прагнув до виконання справжніх бойових завдань.

“Мені було соромно ходити у військовій формі позаду лінії фронту, коли я знав, що держава потребує захисту на передовій. У листопаді мені довелося вирушити до Олександрівки в Харківській області. Потім підрозділ переправили на Сумщину.

Вже у грудні з побратимами потрапили під Соледар, де розгорнулись справжні масштабні бойові дії. Усі солдати були добровольцями з лютого, дуже вмотивованими, але підготовка залишала бажати кращого.

Дехто з нас навіть вперше взяв у руки гранату тільки перед початком бойових дій. Мені пощастило потрапити до розвідувальної роти, де командир дійсно турбувався про підготовку солдатів. Ми тримали позиції в пригороді Соледару, що називається Соль. Нас жорстоко атакували вороги. Наші війська зайняли оборонну позицію за селом. О п’ятій ранку вороги розпочали мінометний обстріл”, — розповідає чоловік.

Того дня кількість поранених з нашого боку стрімко збільшувалася. Їх намагалися якнайшвидше відправити назад, на лінію тилу. За словами Миколи, поступово українських воїнів залишилося лише четверо. Вони були оточені з усіх боків. Кількість противників перевищувала у кілька разів. Воїни трималися до останнього, але коли вирішили відступати, було вже занадто пізно. Єдиний шлях — відхід через відкрите поле. 

Захисники просувалися під вогнем ворога. Кулі літали навколо. Одна з них і поранила Миколу в кінцівку. Побратими не лишали його, намагались підіймати та тягнути до безпечної зони. Життя нашого героя тоді врятував побратим, на ім’я Олександр.

“Він просто тягнув мене, не звертаючи уваги на свист куль навколо нас. Його руки тряслися, але він ні на мить не зупинявся. Я відчував, як його сили вичерпуються, але товариш не припиняв свої дії. Якби не він, то навряд чи я залишився б живим.

Він таки довів мене до безпечної зони для евакуації. Але там ми зіштовхнулись з проблемою — не було транспорту. Я тоді втратив багато крові та відчував, що руки та ноги починають німіти. Моє дихання було переривчастим, серце билось, але нічого не качалося, тому що крові не вистачало. Біля нас стояли десантники, і Сашко побіг до них. Знайшов там їхнього медика і випросив у нього замінник крові. Мені вкололи його, і я почав почувати себе краще — відчував, що життя повертається. Він врятував мене”, — розповідає Микола.

У час війни, коли все навколо здається безнадійним, є історії взаємопідтримки. Незважаючи на страшну ситуацію, побратим не боявся пожертвувати своїм здоров’ям чи життям заради товариша.

Чоловік розповідає, що після того жахливого дня, коли був поранений, відчуває, неначе отримав другий шанс для життя. Тому намагається цінувати кожну мить. Зараз він продовжує лікування. Найбільше мріє про повне відновлення, щоб впевнено стати на ноги. Сподівається, що з часом таки зможе здійснити реалізацію задуманого з родинним бізнесом у бджільництві.