“Мені тричі хотіли ампутувати руку”, – поранений Євгеній Марченко
Масивний срібний ланцюг на шиї врятував життя військового Євгена Марченко, коли по його позиції почав стріляти російський танк. Великий осколок прилетів чоловіку в область лівого плеча. Якби залізяччя не перерубало прикрасу, той міліметр ближче до тіла коштував би найголовнішого.
Євгеній живий, але у нього майже відсутнє ліве плече — не вистачає багато кісток та суглобів. Лікарі поставили діагноз — перелом лівої лопатки зі зміщенням фрагментів, перелом ключиці, багатоуламковий перелом проксимальної третини лівої плечової кістки. От уже півроку захисник намагається лікуватись, щоб повернути працездатність своєї кінцівки.
Поранення Євгеній отримав взимку. Його підрозділ вночі приїхав на позиції, де одразу почали копати “льожки”, які там не були підготовлені. Працювали цілу ніч, а вранці почалась шалена стрільба. Окупанти обстріляли наших воїнів з танку. Коли закривав собою товариша, тоді захисник й отримав шматком заліза по тілу.
Один уламок поцілив у голову, добре, що від ушкоджень врятував шолом. Інший — безжалісно пройшовся по плечу, переламавши кістки, зруйнувавши суглоби та пошматувавши м’язи. Чоловік розповідає, що не дивлячись на величезну втому від того, що не спали і фізично працювали всю ніч, його побратими швидко евакуювали.
Євгеній пам’ятає кожну хвилину того дня. Каже, залишався при свідомості після обстрілу. Всі думки були лише про доньку Поліну. Боявся померти від втрати крові та травм і залишити дитину напівсиротою. А крові дійсно втратив забагато — всі ніші були нею залиті. Воїн вважає, що порятунком свого життя він зобов’язаний професійному медику, який тоді був поруч. Область травмування була такою, що накласти турнікет не можливо. Тому йому затампонували рану і поставили крапельницю. По дорозі до лікарні у чоловіка вже з’явилась надія, що залишиться живим. А от рука? Її точно не врятують, думав він.
70% травм на війні — це пошкодження рук та ніг. На цьому не раз наголошував Сергій Сошинський, президент благодійного фонду “Здоров’я українського народу”. Через нестачу медичних девайсів або некваліфіковану допомогу у перші години поранення, найчастіше кінцівки ампутують. Як повідомляють експерти національної програми #ВрятуйКінцівку, внаслідок повномасштабної війни в Україні можлива кількість інвалідів — понад 200 000 людей. Серед них, приблизно 17 000 – 22 600 людей з ампутованими кінцівками.
Щоб не втратити руку, Євгеній заповнив анкету для участі у програмі #ВрятуйКінцівку. І вже зараз він отримує кваліфіковане лікування, на яке йому не потрібно самотужки збирати кошти. Чоловік каже, що до того, як попав під крило програми, йому тричі збирались ампутувати руку. “Лікарі казали — готовся, будемо різати. Зупинило лише те, що міг ворушити пальцями, тобто нервові закінчення лишились неушкодженими. Це давало якийсь шанс на відновлення функцій”, — згадує захисник.
Медики провели Євгенію 16 операцій, попереду ще декілька. На лівому плечі у нього не вистачає суглобів та кісток. Лікарі говорять, що його випадок надзвичайно складний. Благодійний фонд “Здоров’я українського народу” в рамках програми вже оплатив йому операцію, яка вартує майже 80 000 гривень. Це стало можливим завдяки пожертвам та донатам.
Не секрет, що держава покриває лише 4-25 % потреб на лікування травм війни. Вартість лікування таких пацієнтів коливається від 40 000 до 500 000 грн, але травмований отримує лише “хірургічний” пакет, що складає 8 635 гривень. Євгену не довелось шукати кошти на лікування, тому він може зосередитись лише на процесі одужання.
Воїн розповів, що трохи довелось понервувати, як тільки почалась його госпіталізація. Після евакуації його чомусь привезли в опікове відділення. “Там мені медики кажуть, що не знають, що зі мною робити. У них немає досвіду лікування мінно-вибухових травм, адже вони займались лише опіками”, — дивується травмований. Він пролежав там півтора тижня. Медики йому просто кололи знеболююче і ставили крапельниці.
Звісно, навантаження на медичну систему через бойові дії — колосальне. Але поранені, часом, просять відноситись до них уважніше. Євгеній розповідає, що відношення лікарів у медзакладах було абсолютно різне. Найбільше запам’ятав неприємну ситуацію, коли просив знеболююче, бо терпіти вже не зміг. “Просто сльози лились. Просив у медсестер, а вони відповіли, що дві години тому вкололи. Кажу, що не допомагає, дайте щось інше. Сказали, жди, до тебе підійдуть. Я довго чекав, думав про мене забули. Самотужки спустився на перший поверх. І знаєте що? На мене так дивились, наче їм щойно анекдот смішний розказали. Так сміялись. Я тільки запитав, чи совість є, так ставитись до своєї роботи”, — згадує чоловік.
Євгену довелось відчувати не тільки фізичний біль, а й душевний. Після звістки про його поранення, кохана людина вирішила його покинути, озвучивши, що це через його страшну травму, яка може вплинути на подальше життя.
Чоловік пішов воювати одразу, як тільки закінчив навчання. Він приєднався до батька та брата, які борються з росіянами від самого початку війни. “У мене крім них нікого немає, мами немає. Тому пішов підтримати їх”,— каже Євгеній.