“Побачив, що нога майже відірвана і подумав: війна для мене закінчена”, — поранений Денис Бурбела
“Найголовніше у зоні активних бойових дій — вірити у себе та у свою силу волі. Ми всі потрапляємо на війну не підготовленими. Адже не все відповідає очікуванням. Та найважливіше, щоб було бажання вчитись, сприймати нову інформацію. А ще варто проявляти ініціативу.
Мені 28 років. Я родом з Вінницької області. До повномасштабного вторгнення працював інженером. Захоплювався туризмом, активним відпочинком, любив походи у гори. У день повномасштабної війни прокинувся у столиці від вибухів. Це не стало для мене несподіванкою, адже всі фактори вказували на скору ескалацію конфлікту. Я ще за декілька тижнів попередив дружину, що відвезу її до батьків, а сам піду воювати. Тому моя родина була готова до всього, що відбувалось.
Чому вирішив йти добровільно? З досвіду в мене лише кафедра військової підготовки. Але на мою думку, у нас є не тільки права, а і обов’язки. Я б себе тоді не відчував українцем, не сприймав би себе чоловіком, якби ховався вдома.
Зі своїми товаришами ми поїхали у військову частину на Вінниччину. Але нас там не взяли, сказали, що місць немає. Тому рушили далі. Мобілізувались у Івано-Франківську. Перший час несли службу на території аеропорту Київ (Жуляни). Далі вже були активні бої за Київщину. Звісно, все виглядало страшно. Навіть побратими з великим бойовим досвідом були вражені. Вони думали, вже знають, що таке війна. Але “руській мір” вміє дивувати своєю жорстокістю.
Отримав поранення 22 жовтня у Бахмутському районі. Того дня був на позиції, потрапив під мінометний обстріл. У мене мінно-вибухова травма. Тіло добряче травмувало осколками. Ліва нога була майже відірвана вище коліна — висіла на шкірці. Уламки потрапили у праве плече, у сідниці, навіть залетіли під шолом.
Залишався після травмування у свідомості. Тоді наскільки все чітко розумів. Найперше побачив відірвану ногу і зрозумів, що війна для мене закінчена. Адже через травмування шанс повернутись на поле бою нульовий. Тоді думав про те, чи зможуть мене побратими вивезти по цих розбитих дорогах. Переживав, чи вдасться хлопцям організувати евакуацію у тих умовах. Бо, розумів, якщо довезуть до лікарні, залишусь живим, хоча і втратив тоді багато крові.
Вдячний надійним товаришам, які ризикуючи собою, надали першу медичну допомогу, тягли й організували евакуацію. Спочатку у госпіталі Краматорська лікарі радили відрізати ногу. Але побратими, які були поряд, наполягли на тому, щоб кінцівку рятували. Я тоді перебував не у тому стані, щоб приймати такі рішення. Коли потрапив у Дніпро, вже підписав документи на ампутацію. Наступного дня була запланована операція. Та мене направили евакуаційним потягом до Києва. Тут повідомили, що ногу намагатимуться врятувати. І от вже півроку лікуюсь в Інституті травматології та ортопедії НАМН.
Медики зробили вже 15 операцій. Попереду ще 2-3 хірургічні втручання. І сподіваюсь, обійдеться без ампутації, адже такий ризик ще існує. На нозі великий дефект м’яких тканин. Малогомілкова кістка відсутня майже повністю, а великогомілкова — дефект 7 сантиметрів. Попереду на мене чекає остеотомія. Це така процедура, коли кістку розрізають, щоб її подовжити. За словами медиків, лікування може тривати ще рік, а далі вже можна говорити про реабілітацію, сподіваюсь.
Я нічого б не змінював у житті, навіть якби була така перспектива. Вважаю, що мені і так пощастило. У деяких хлопців вже немає можливості жити, бачити кольори чи відчувати смаки. Війна дуже змінила мене. Я зрозумів, наскільки у мирному житті люди переоцінюють свої проблеми, накручують, що мають великі неприємності на роботі чи у побуті. Це все насправді такі дрібниці, на які не треба витрачати часу, нервів та емоцій.Люди часом недооцінюють своє життя. Сприймають його як даність. Щось, що існує за замовчування. Виявляється, це не так. Коли ти зіштовхуєшся з тим, що воно не дане тобі, умовно, до 60-70 років. Твоє життя є тут і зараз. Завтра ніхто не знає, чи залишишся живим. Дійсно, війна дуже змінює погляди на життя.
Долати біль та не здаватись мене мотивує підтримка близьких людей. Зараз з’явилось дуже багато друзів, які пишуть, телефонують. Звісно дуже надихає, що не лишився сам після поранення.
Як тільки одужаю, відновлюсь, буду жити максимально активно і повноцінно, наскільки зможу. Мені дали другий шанс на життя, тому треба скористатись ним на повну. Мене вже чекають на роботі, тому продовжуватиму працювати інженером. В армії себе надалі не бачу, адже після поранення від мене буде мало користі”, — розповів свою історію поранений Денис Бурбела.