“Після прильоту дивлюсь: нога фактично відірвана, рука так само”, — поранений Віталій Гідей
“Бували випадки, коли хлопці просили їх застрелити. Вони не витримували болі від накладених на рану турнікетів. Звісно, їх ніхто не слухав. Але це дійсно нестерпно. Я відчув це на собі. Коли мене вивозили з поля бою, це був найболючіший процес. Турнікети почали сильно давити.
Мене евакуйовували з пересадками. Спочатку півтора кілометра несли побратими. Потім повантажити мене в автомобіль “Козак-2”. Після, знову перенесли у позашляховик, який обладнаний під медичний. Довезли до переправи, яка була розбомблена. Далі це авто не могло їхати, тому переклали мене у гусеничну бойову машину. Потім був “Хамер”, на якому мене доставили до Березнегуватого, у госпіталь. Там зробили перші операції, поставили апарат Ілізарова. Вже на другий день на гелікоптері відправили у військовий шпиталь в Одесі”, — розповідає про свої важкі спогади Віталій Гідей.
Чоловік каже, що під час того страшного маршруту мріяв, щоб швидше вкололи якийсь медпрепарат. Хотів заснути, щоб не відчувати нестерпних мук. 35-річний Віталій родом зі Львова. Займався підприємництвом. Вільний час приділяв бойовим мистецтвам. Але коли почалась повномасштабна війна і російський агресор почав закидати мирні міста ракетами, добровільно пішов захищати країну.
Ще здобувавши вищу освіту, закінчив військову кафедру. Тому пройшовши офіцерську підготовку у Львові, став командиром взводу в одному з підрозділів морської піхоти. Та одного дня, виконуючи завдання, отримав поранення.
“У жовтні ми брали Давидів Брід (село на Херсонщині). Взяли і утримували оборону, пробували просуватись далі. Але був прильот — нас накрили мінометним вогнем. Осколками мені прошило обидві ноги та праву руку. Добре, що тоді не втратив свідомість. Я був не в окопі. Коли почало прилітати, встиг тільки присісти. Мене одразу накрило наче куполом дзвінким. Болі у той момент взагалі не відчував. Тільки розумів, що треба йти в укриття. Але не зміг рухатись.
Дивлюсь, що нога фактично відірвана, рука так само. Впав на спину, руку закинув на живіт. За штанину взяв одну ногу і почав п’ятою іншої відштовхуватись. Таким чином поповз до окопу. Впав в нього. При цьому ще сильно вдарився спиною, але тоді це було не важливо.
В той момент відбулись ще пару прильотів. Мене засипало землею, якимись дошками привалило. Тобто, якби я не вирішив повзти до окопу, а залишався на місці поранення, скоріш за все загинув би. Тоді, під час обстрілу, ще двоє людей поранило. Двоє загинуло. Виходить, п’ятьох людей вилучило з поля бою одним мінометним обстрілом”, — розповідає Віталій.
Він одразу наклав два турнікети. Зізнається, навіть не знає, як в нього це вийшло однією рукою. Потім на допомогу прийшли побратими, які почали його виносити. Евакуація була нелегкою, з багатьма пересадками. Тоді вже почав відчувати страшний біль. Хотів втратити свідомість, заснути. Аби тільки не терпіти тих мук. Мріяв вже прокинутись у лікарні. “Відкриваєш очі, а на кінцівках вже оті всі залізяки. Бо я приблизно розумів, що на мене чекає. Але біль заважав. А ще медсестра, яка була поруч, вела бесіду, щоб тільки лишався при тямі”.
Того дня Віталій втратив багато крові, був блідим. Каже, що у голові весь час були думки про те, що кінцівки навряд чи вдасться врятувати. Навіть на операційному столі просив лікарів не ампутувати їх без його відома. Хотім сам прийняти таке складне рішення.
“Я вже хотів прокинутись, коли загроза життю мине, подивитись на руки та ноги і самому вирішити, що робити з ними далі. А не прокинутись уже без них. І чути заспокоєння від лікарів. Цього боявся найбільше”, — говорить поранений.
З моменту травмування у чоловіка було вже 20 операцій. Наразі, з ногами ситуація потроху покращується. Він намагається робити кроки, повільно ходити, хоча й одна нога ще не згинається повністю. А от на руці лікування продовжується. Необхідно ставити протез ліктьового суглоба, адже його повністю роздробив осколок.
Через рік знову операція. Медики вийматимуть спеціальну пластину, яка допомагала зруйнованим кісткам зростатись. Віталій Гідей став учасником програми #ВрятуйКінцівку. Тому був забезпечений необхідними медичними девайсами, яких взагалі не вистачає в українських лікарнях. Щодня в країні зростає кількість поранених. Їм потрібні апарати зовнішньої фіксації, титанові пластини тощо. Знайти їх для величезної маси травмованих — надскладне завдання. Але команда благодійного фонду “Здоров’я українського народу” працює над цим безперервно.