“Якби не програма #ВрятуйКінцівку, не знав би, що робити, де брати кошти на операцію”.
Агресивний сусід продовжує випалювати наші міста та села. Холоднокровно прагне знищити українську націю, просто стерти з лиця планети. За що? Просто заздрість, напевне. Часом, жорстокі люди ненавидять когось розумнішого, гарнішого, талановитішого, мужнішнього. Тому воліють вбити, щоб побороти свій комплекс меншовартості. Так, напевне, і з росіянами.
“Пішов воювати за власним бажанням. Бо у голові одна думка — хто, як не я. У мене є донька Аліна. Я навіть боявся розмірковувати, а що, як ці гади прийдуть у моє місто, до моїх рідних”, — розповідає 40-річний Анатолій Лавріненко з Кривого Рогу. До повномасштабного вторгнення чоловік працював на шахті, замісником начальника дільниці. У вільний час любив ходити на риболовлю. Найбільше задоволення отримував від свого захоплення — робити своїми руками різні речі зі шкіри. Сам виготовляв сумки, гаманці та ремінці.
До військкомату прийшов майже від початку повномасштабного вторгнення. Трохи пізніше підписав контракт зі Збройними силами, отримав звання молодшого лейтенанта. “Я навіть довго не роздумував, коли запропонували служити на контракті. Мені чомусь одразу здалось, що саме це — моє покликання. Тому вирішив залишитись. Обійняв посаду командира взводу”, — розповідає чоловік.
Одного дня Анатолій зазнав важких поранень на Донецькому напрямку. Розповідає, отримав наказ віддати позиції. Тоді у складі взводу налічувалось 20 воїнів. “Наче щось тоді відчував. На всяк випадок 15 осіб залишив на прикриття. З собою взяв 5 побратимів і ми вирушили. Як виявилось згодом, там була засідка. Окупантів дуже багацько було. На жаль, четверо моїх хлопців залишилось там. Загинули. Я і ще один боєць ледь вийшли до своїх”, — розповідає жахливі подробиці захисник.
Тоді був холодний кінець грудня. Анатолій каже, відчув, як щось увійшло у тіло. Куля. Різко крикнув. Але з усіх сил намагався триматись на ногах. Говорить, що стану шоку не було, свідомість лишалась ясною. “Я чітко розумів, що якщо зараз впаду, то більше звідси не вийду ніколи. Намагався рухатись. Перші хвилини поранення думав не за себе, хотів прикрити побратима. Хотів допомогти йому з виходом. Але лише декілька метрів він пройшов і його теж поранили. Я чимдуж хотів його врятувати. Тоді підбіг, кажу — вставай, пішли, я теж травмований, не зможу тебе тягнути. Допоміг йому піднятись і ми вийшли. Думки у голові залишались чіткими, не дивлячись на сильний біль. Коли вже вийшли до своїх, я ще знайшов того, хто б залишився старшим. Встиг передати йому рацію, сказати, що робити. Тоді передав усі вказівки. А вже далі підказував, як першу допомогу мені надавати”, — розповідає Анатолій.
Щодо поранення, то куля потрапила у лопатку з лівого боку. Вийшла через плечовий суглоб. У травмованого було декілька операцій. Складали, пересаджували кістку з таза. Лікарі складали розтрощений суглоб. Каже, що у лікарні міста Хуст медики — великі молодці. Вони старались як могли, але нічого не вийшло. В Києві зробили МРТ. Захиснику повідомили, що суглоб повністю розсипався. Куля з нищівною силою його просто знищила. Ювелірна робота талановитих лікарів, на жаль, не допомогла. Тепер необхідно зі спини м’язи пересадити, а потім встановлювати протез суглоба. Попереду у травмованого кілька дуже складних операцій.
Для чоловіка новина про протезування стала шоком. Адже, де йому було взяти понад 200 тисяч гривень на операцію? Допоміг щасливий випадок, тобто — зустріч. Наш захисник зустрів у реабілітаційному центрі свого побратима — Анатолія Тьоплого. Нагадаємо, це учасник програми #ВрятуйКінцівку. Він отримав у зоні бойових дій складне поранення. Під час обстрілу йому майже відірвало ліву руку. Благодійний фонд “Здоров’я українського народу” оплатив дороговартісне хірургічне втручання. Наразі, в А.Тьоплого збережена кінцівка. Він закінчив лікування, проходить реабілітацію. Отож, товариш порадив пораненому військовому стати учасником програми. “Ми з однієї частини. Раптово зустрілись у реабілітаційному центрі. Він розповів свою історію. Каже, що рука вже класно працює, почав спортом займатись, руку розвивати. Порадив мені фонд “ЗУН”, програму #ВрятуйКінцівку і я заповнив форму. Якби не Анатолій, я б не знав, що робив би. Коли почув, що Фонд допоможе, аж затрусилось все у середині. Це дуже приємно визнавати, що є такі програми, фонд і люди, які готові допомогти, коли ти в такій складній ситуації”, — ділиться Анатолій Лавріненко.
Наш герой розповідає, що з початком великої війни десь взагалі подівся страх, як емоція. Не може собі відповісти, чому так сталось. Він весь час намагається займатись саморозвитком. Читає багато книжок по психології та філософії. Припускає, що саме це допомогло включати холодний розум навіть у стресових ситуаціях. Анатолій радить усім, хто тільки йде боронити країну від агресора, завжди пам’ятати, що за їхньою спиною рідні, яких треба захистити. Каже, така мотивація діє безвідмовно. “Мені нещодавно один цивільний сказав — я тебе туди не посилав. Так, а хто ж піде тоді захищати наші міста? Такі слова ранять. Деякі люди не звертають на військових уваги, живуть так, наче війни в Україні й зовсім немає”, — говорить про наболіле.
Сподіваємось, що вже скоро учасник програми пройде всі етапи лікування й одужає. Він прагне докласти усіх зусиль, щоб зробити це найшвидше і повернутись у стрій. А після нашої перемоги над сусідом-агресором планує знайти справу, яка б допомагала людям. Каже, після закінчення війни з’явиться ще більше українців, яким вкрай буде необхідна підтримка.