Іван Янко не поспішав лікувати складну травму, щоб продовжувати воювати
“Коли одужаю, знову піду захищати країну. У мене два рідні брати теж військовослужбовці. У мами три сини воюють, так вийшло. У моїх планах закінчити війну і тільки потім повернутись до цивільного життя”, — розповідає 38-річний Іван Янко.
Чоловік лікує важке та застаріле травмування, яке отримав на полі бою, коли вів бій з диверсійно-розвідувальною групою ворога. Про те, що з медичними девайсами, яких катастрофічно не вистачає в лікарнях, допоможе програма #ВрятуйКінцівку, розповіли знайомі. Тому захисник одразу, на лікарняному ліжку, заповнив анкету на сайті фонду “Здоров’я українського народу”.
До початку ескалації Іван займався приватним підприємництвом — розвивав свою мережу комп’ютерних клубів. Ще раніше працював у правоохоронних органах, потім звільнився. Він каже, що є справжнім патріотом своєї країни. Саме тому для нього було абсолютно нормальним рішення — йти захищати наші кордони, виганяти окупантів.
В перші ж дні великої війни Іван дітей та дружину відправив за кордон. А сам одразу пішов до територіальної оборони. Каже, закрив усі свої клуби, зупинив бізнес. Вступив до рядів захисників у 116-ту окрему бригаду ТРО. Спочатку ніс службу у Полтаві. Розповідає, що туди також навесні заходили ДРГ росіян.
Трохи згодом перевівся у бойовий батальйон і в грудні виїхав на перше бойове розпорядження. Це була Сумська область, позиції знаходились на кордоні з Росією.
“У першу ж ніч нас вивели на позиції, ми поміняли інший підрозділ. Замість 15 людей, нас вивезли 7. Була непогода — йшов дощ зі снігом. Морозу не було, тому дороги розмиті.
Тоді нам не дали ні техніку, ні рації. Обіцяли все згодом підвезти, але погіршилась погода, машина не змогла проїхати. Тому без нічого так і лишились. У нас не було ще злагодженості. Ми взагалі не розуміли, які українські позиції стояли справа та зліва від нас. Знали тільки, що ворог попереду.
Мені здається, що хтось злив інформацію окупантам про те, що стоїть військовий підрозділ без техніки, без нічого. У першу ж ніч зайшло ДРГ, почався бій.
Вони з тепловізорами, гарно бачать нас у темряві. А що ми? Ліхтариком
же не посвітиш, це одразу видати себе. Ще й погода жахлива, сильний мокрий сніг.
У нас одразу один двохсотий. Вони його зразу “зняли”, як тільки почався ближній бій. Це все тривало десь пів години. По закінченню ми додзвонились до керівництва і лише тоді всі приїхали. Бо у нас був один вбитий.
Тоді я отримав травму. Але не думав про її серйозність. Всі думки тоді були зайняті Юрою, якого так швидко не стало. До схеми розташування окопів ми ще не звикли. Під час бою я підковзнувся. Якось так права нога під мене пішла, її заламує. І я падаю ще усію вагою з амуніцією. А окоп, щоб ви розуміли — 1,70 м глибиною. Я навіть почув, як щось у кінцівці тріснуло. Коліно зразу ж роздуло, розміром з голову стало. Біль тоді була просто різкою та нестерпною.
Підбігли мої товариші, наклали джгути. Але я тоді за медичною допомогою не звернувся. Ще тиждень знаходився на позиціях, не хотів хлопців кидати. Травму мотав еластичним бинтом. Колов та пив знеболююче. Терпів”, — розповідає Іван.
Вже коли підрозділ вивели, чоловіку зробили рентген. Травма була серйозною, тому лікарі наполягали на терміновій операції. Та захисник не послухав. В Україні війна, думав, не на часі займатись здоров’ям. Бригада якраз збиралась до виїзду на Бахмутський напрямок. Іван купив автомобіль, спеціально для бойових завдань і поїхав разом із підрозділом.
Розповідає, що тоді у Соледарі два тижні тримали позиції. Той період став справжнім пекельним періодом у його житті. Через недостатнє забезпечення підрозділу та переваги у чисельності ворога, наші військові несли великі втрати. “З понад 100 людей, залишилось 37. Десь близько двох десятків — це загиблі. Інші — поранені”, — ділиться Іван.
Тільки коли вже підрозділ вивели у Краматорськ, чоловік дозволив собі почати лікування. Медики попередили, що він очікуванням лише зашкодив кінцівці. Необхідне було оперативне втручання, а він затягував. Тому на травмованого чекає довге лікування та операції. З усіма медичним девайсами, які необхідні для хірургічних втручань, допомагає програма #ВрятуйКінцівку. Адже, не секрет, що існує тотальний дефіцит імплантів, титанових пластин, апаратів зовнішньої фіксації тощо. При тому навантаженні на лікарні, величезній кількості поранених, яка щодня росте у арифметичній прогресії, це питання лишається відкритим.