“Не знаю, яким дивом я вижив. Коли прилітає 120 міна поруч, тут взагалі не йдеться про збереження життя” — травмований Андрій Плецький
Серце кожного з українця сповнене поваги й вдячності до тих, хто пройшов через важкі випробування війни та вижив, не дивлячись на поранення та травми. Це всі учасники національної програми #ВрятуйКінцівку, яку започаткував благодійний фонд “Здоровʼя українського народу”. Та й інші військові та цивільні — постраждалі від мінно-вибухових травм, яких щодня стає все більше.
Команда фонду “ЗУН” прагне розповідати більше історій про підтримку надзвичайно мужніх і незламних людей. Одного дня, коли їм необхідна була допомога у лікуванні, вони заповнили анкети для того, щоб їх лікували найкращі українські медики. Це історії про хоробрих людей та врятовані від ампутацій кінцівки.
Кожен учасник програми #ВрятуйКінцівку намагається не здатись морально після трагічного дня, що стався у житті. А навпаки, вони стали прикладом справжніх титанів. Ці історії — сотні доказів того, що воля та хоробрість українців не має меж.
Допомогу з закупівлею медичних девайсів для операції військовому Андрію Плецькому порадили лікарі. Саме вони порекомендували звернутись до благодійного фонду “Здоровʼя українського народу”. Коли вже його життю нічого не загрожувало, він поділився своєю історією поранення. “У той момент ми повзли до позиції орків. Я був першим. Нас, мабуть, вороги побачили з повітря. І через декілька хвилин прилетіла 120 міна російська і приземлилась прямо в метрі від мене. Отримав поранення. Позаду повз побратим, він одразу наклав турнікет. Памʼятаю, це була сьома ранку. Я у свідомості доліз на руках до дерева. Тоді якось не було ні краплі страху, бо я знав куди іду. Я бачив як розірвало кінцівку і вона бовталась. Розумів, що може це все, мабуть, ампутація”, — розповідає травмований Андрій Плецький.
Чоловік служив на контрактній основі. Вирішив піти в українське військо у 2015 році. Виконував бойові завдання в зоні антитерористичної операції. Коли почалось повномасштабне вторгнення, якраз був неподалік від своєї військової частини. “Я дуже добре памʼятаю той день. Перша ракета прилетіла зранку. Мені все видно було, що на аеродромі коїлось. Якраз в ангарі літак перебував, ми тільки закінчили йому робити підкрилок. Він на бойовому чергуванні стояв. Туди перше влучання було о 4.50 приблизно. Я неподалік жив у гуртожитку, то у мене скло у шибках повилітало. Тоді ніхто нічого не розумів, що сталось, що відбувається. Я одразу ж туди на велосипеді поїхав, ну до місця вибуху”, — ділиться спогадами поранений. Андрій поїхав, щоб рятувати побратимів. Каже, картина виглядала жахливою. Там було багато вбитих та поранених.
“Я другий раз народився 14 липня, — каже про своє травмування чоловік, — Виконували свої обовʼязки. Сказали нам вперед, то вперед. Штурмувати, то штурмувати. Це служба. Я взагалі не знаю, яким дивом я тоді вижив. Коли прилітає 120 міна і розривається поруч, тут взагалі не йдеться про збереження життя. Я просто бачив попереду два товариші, їх від снаряда просто розвернуло у різні боки. Їх більше немає, вбило. А тут прямо біля мене — і живий. Я поповзом тоді рухався, може це врятувало, я не знаю.
Все відбулось дуже швидко, але детально памʼятаю той момент. Я дуже голосно крикнув. Так треба, щоб контузії не було. Голова після вибуху, як надута повітряна кулька. Після крику якесь клацання відбулось і почався різкий та сильний бій.
Свідомість не втрачав, ще намагався говорити з побратимами. Просив всіх розбігатись, щоб не збиратись в купу, так не можна. Приліт за прилітом в секунду. Я ще не розумів, який характер моїх поранень. Але боліло так, що поворухнутись не міг. У нозі, на пальці осколок стирчав, але більше боліло на іншій нозі. Я вважаю, що мені дуже пощастило, адже поранило лише нижні кінцівки. Права нога майже була розрубана великим зламком навпіл, пʼятки не було. Коліно пошкоджено.
Коли вже лежав під деревом, чекав на евакуацію після закінчення обстрілу, вирішив зняти каску. Зняв, а потім подумав, що, мабуть таки не варто. У цей час у метрах 20 від мене стодвадцятка впала й у голову такий великий осколок прилетів, що мене аж з місця посунуло на 15-20 сантиметрів. Тобто, каску я дуже вчасно одягнув назад. На плитоносці теж сліди від залізяччя лишились”, — продовжує розповідь Андрій.
Чоловік розповідає, що коли медик надавав першу медичну допомогу, сказав, що нога дуже роздроблена. Попередив, щоб травмований воїн налаштовувався — кінцівку можуть не врятувати. Коли зняли берці, військовий побачив, що його стопи та пальці виглядали, неначе суцільне місиво з крові, поламаних кісток та розірваних мʼязів. Тоді вже майже змирився, що жити доведеться з протезами.
Але талановиті українські лікарі зберегли ноги. Благодійний фонд “Здоровʼя українського народу” допоміг з медичними девайсами — закупили титанові пластини. Для відновлення зробили вже 7 операцій. Зараз Андрій ходить лише за допомогою милиць. Каже, робить все можливо, щоб ставати повноцінно на стопу, без підтримки.
Навіть після страшних травм і випробувань, поранені з мінно-вибуховими травмами знаходять силу встати на ноги й долати всі труднощі. Вони — справжні герої, приклади незламності та витривалості для нас усіх. Нумо берегти та шанувати таких людей, яким вдалося подолати всі перешкоди на своєму шляху! Вони захищають нас, а ми разом допомагатимемо їм!
Підтримати програму Про програму