Неподалік вибухнув танковий снаряд: на правій руці три вогнепальні поранення і відкритий перелом!
Поранення на війні — це дуже тяжке випробування. Пережити момент, коли доводиться терпіти такий біль, для характеристики якого важко підібрати прикметник на всіх мовах світу. Треба виносити моральний відчай та психологічну пустоту. Важко миритись з ситуацією, що так трапилось. Важко думати за побратимів, які продовжують протистояти російській нечисті, або ж і зовсім — віддали у цій боротьбі своє життя.
Перш за все, головне пам’ятати, що ви не одні у своїй боротьбі. Є національна програма #ВрятуйКінцівку, яка допоможе пройти цей складний період на життєвому шляху.
44-річний Олександр Іщенко з Черкаської область отримав важке поранення. Він намагається якнайшвидше одужати, щоб не засмучувати своїх рідних. Розповідає, що його мама й досі не знає про травмування. “Якби вона мене побачила у цих залізяках (апарат Ілізарова) на лікарняному ліжку — це одразу був би інфаркт”, — ділиться чоловік. Не знає рідненька й про те, що син брав участь у важких боях на Донецькому напрямку. Й досі думає, що її захисник несе службу у глибокому тилу.
Олександр звик оберігати своїх рідних. Так само як і свою Батьківщину. Зранку почув про повномасштабне вторгнення росіян на нашу територію. Тому, не зволікаючи, пішов до військкомату. Того ж дня, вже о 10 годині був у лавах ЗСУ.
Чоловік останні 12 років працював начальником охорони. Розповідає, що на роботі велись розмови про те, що велика війна не за горами. Та вірити в подібну ситуацію мозок тоді відмовлявся.
В жовтні потрапив зі своїм підрозділом в зону бойових дій. Їхнім завданням було тримати позицію, яку вороги обстрілювали в режимі 24\7. В лютому отримав тяжке поранення. “Якраз заступали на позицію. Бачили, як російський коптер висів. Потім почався обстріл. За 2 метри від нас розірвався танковий снаряд. Коли гранатомет стріляє, ти чуєш і є декілька секунд, щоб зорієнтуватись. А танк — не встигаєш зовсім”, — ділиться Олександр тим, що відбулось.
Один побратим тоді загинув, інші були поранені. Їм пощастило, що поруч був лікар, який надав першу медичну допомогу. У Олександра — посічена осколками права рука. Отримав три вогнепальні поранення і відкритий перелом. Від моменту поранення до операції у госпіталі довелось чекати 12 годин.
“Ми з побратимами пройшли 2 кілометри до точки евакуації. За нами приїхала автівка швидкої. Але по ній прилетіло — вона заглохла і лишилась під обстрілами. Нам довелось чекати ще годин зо дві, доки за нами прийде БМП”, — розповідає травмований воїн.
Усвідомлення всього, що трапилось, прийшло вже на наступний день. Олександр вважає, що його зберіг ангел-хранитель. У порівнянні з травмуваннями побратимів-сусідів по лікарняній палаті, каже, відбувся легко. Але висновки медиків не такі втішні. У чоловіка пробита кінцівка: одна кістка лопнула, інша вилетіла з осколком, не вистачає аж 5 сантиметрів.
Олександр наразі лікується у Рівненській обласній лікарні. Він переніс вже декілька операцій. Медики дістали осколки, поставили апарат Ілізарова, зашили рани. Зараз треба чекати, доки все загоїться і лікарі боротимуться за кістки. Їх необхідно скріплювати спеціальними пластинами.
Чоловік сподівається, що кінцівка відновиться якнайшвидше, щоб повернутись на допомогу до побратимів. Але медики прогнозують повне відновлення руки не раніше 1,5-2 років. Олександр каже, якщо не зможе воювати на полі бою, має бажання навчати тих, хто продовжує боронити нашу землю від проклятущих окупантів.
І це вже друге. Микола воював у розвідці ще з 2014 року. Він пройшов крізь жорсткі бої у Дебальцеве. Звільнився після закінчення мобілізаційного періоду. Почав приділяти більше часу дружині та доньці. Вирішив працювати “на себе”. Займався вантажними перевезеннями. Захоплювався полюванням. Життя текло у звичайному ритмі. Чоловік мріяв розширювати родину та бізнес. Якби не ескалація.
“Я не міг лишатись осторонь цих подій. З 24 лютого війна стала набагато агресивнішою, а отже треба більше людей, щоб вигнати окупантів. Тому в той же день пішов до військкомату, не чекав поки мені передзвонять”, — розповідає Микола.