“Уламком мені прошило трохи вище серця, у ліве плече. Якби втратив свідомість, не вижив би”, — Назар Цюняк
“Евакуація до лікарні тривала майже 9 годин. За цей час я втратив багато крові. Почав відчувати, що ноги вже підкошуються. Сказав своїм хлопцям: “Я, здається, відлітаю”. Але молодий 20-річний парамедик відповів: “Не переживай, я тебе вже не відпущу”. Я тоді йому повірив. Після того, як мені влили плазму, мій рятівник пожартував, що я нарешті вже став трохи рожевим, а то взагалі був синього кольору.
Я проживаю в Києві. Коли почалось повномасштабне вторгнення, був дуже злим. Тільки почув перші вибухи, одразу завів дітей у бомбосховище. Сам спостерігав зверху, дивився як літають ракети. Транспорт не ходив, ніхто не хотів підвести до тероборони чи військкомату. Тому довелось сідати на велосипед та їхати в інший район, щоб стати у ряди захисників.
Знаєте, спочатку думав, що це просто гра м’язами. Що не на часі ескалація, так скоро не почнеться. Та коли полетіли ракети, все зрозуміло було — це велика війна. Я почав воювати з початку вторгнення в ТРО. У мене взагалі не було досвіду. Без військового квитка, тому довго стояв у черзі. Оформлювався майже 4 місяці. З листопаду минулого року вже був на нулі у лавах ЗСУ.
Я вирішив з першого дня йти захищати родину. Навіть без досвіду. Я — режисер, відеооператор, працював на телебаченні. Але за рік до початку повномасштабної мій старший син вступив до військового інституту. Він на казарменному режимі. Коли росіяни почали заходити на нашу територію, в мене була одна єдина думка — не дозволити їм дійшли до інституту. Або я їх не пущу, або моєму сину доведеться воювати. Я вирішив зробити максимум, щоб війна не перейшла до нього. Протистояти самому, щоб не воювали наші діти. Або не пустити їх, або краще загинути, щоб не бачити, що творять.
Коли потрапляєш у зону бойових дій, треба мати бажання навчатись, щосекунди розвиватись. На війні всі дуже швидко вчаться і ти, і ворог. Тому важливо бути на крок попереду. Від цього залежить твоє життя і всіх, хто поряд. Одному бій не виграти. Всі в окопі мають розуміти, що робити.
Поранення я отримав у Спірному Донецької області. Там постійні бої, бо воно весь час переходило з рук в руки. Пам’ятаю, окупанти рази 4 викладали відео, як вони його взяли. Подумав, чого ж вони не показують, як сильно отримали від нас відсіч. Ми їм давали перцю і виганяли.
Якраз на Новий рік було дуже важко. Я тоді був старшим групи. У нас було гаряче, до нас і заходили орки, і ми відштурмовували свої ж позиції. Але тримались. Я не спав 4 доби, бо були постійні обстріли. За цей час провів дві ротації. Були у нас поранені, загиблих не було при мені. Вдавалось тоді все контролювати.
З’явились новачки, необхідно було їх навчати. І от внаслідок такої динаміки і не вдалось поспати. Ще й окупанти намагались робити розвідку. Ми їх трохи налякали, вони затихли. Але на ранок до них приїхав танк і БМП 3 і нас почали обстрілювати. Як старший групи, чергував 4 години на рації, командував. Далі, оскільки не вистачало людей, виходив ще безпосередньо, як боєць, в окоп чергувати.
Коли почався обстріл у мене була можливість, щоб я відпрацював краще. Якби був бадьоріший міг би оцінити ситуацію. Я стояв у такому місці, де зручно спостерігати, але там небезпечно. Треба було тоді змістити пріоритети і перечекати. Але вирішив дивитись за ворогом. Отримав пряме попадання у позицію, де знаходився.
Уламком мені прошило трохи вище серця, у ліве плече. Якби втратив свідомість, вже б не жив. У моїх людей паніка почалась. Я забіг до них, рука висить, питаю чи вона відірвалась. Ні. Значить мотаємо. Хлопці від хвилювання почали мотати зверху куртки, через бронежилет. Виявилось, що аптечки у всіх майже використані. Поранення було таким, що не дозволяло накласти турнікет. Що робити з такою травмою, виявилось, знаю тільки я. Але дякую побратимам, слухали і добре виконували свою роботу.
Відчув, що кров не тече, а хлище. Попросив “набити” мене, як плюшевого ведмедика. Кажу, або зараз витечу весь, або тампонуйте і не звертайте увагу, як би сильно я не кричав.
Виходити довелось під мінометним вогнем. Спочатку хлопці мене винести хотіли. Але за нами стежив дрон. Тривав обстріл. Тому довелось йти на своїх ногах. Мабуть, через шок не відчувався біль. Було тільки враження, що хтось сильно вдарив по голові. Біль почав наростати пізніше. Але він сприймався, як щось хороше. Адже, якщо болить, значить живий.
Вже у лікарні мені повідомили, що вибило повністю плечовий суглоб. Сильно пошкоджена лопатка, подроблені уламками й інші кістки. Добре, що зберігся м’яз, який допомагає підіймати руку. Було вже понад 10 операцій. Зараз медики вмонтували у кістку тимчасовий протез, готується місце під постійний.
Після невеликого відновлення поїду на війну. Я вже туди повертався після першого етапу лікування. От і після другого — у стрій. А потім повернусь на операцію. Пощастило, що нерви цілі, тому руку трохи функціонують. Підіймати руку не можу, зате вдається стріляти. До речі, я ще однією кінцівкою, разом з хлопцями, збив дрона-камікадзе “Шахід”. Тоді їх летіло 7 штук, два пошкодили, один збили. Привіз собі додому трофей — шматки безпілотника.
Коли потрапив на війну, страху не було внаслідок того, що багато треба вчити. У голові шум. Для тебе все нове: всі звуки, що і куди летить. В тебе мозок згенеровує мільйони рішень: куди бігти, де ховатись, куди цілитись чи передавати по рації. Емоції заважають, треба бути спокійним, сконцентрованим і робити свою роботу. Коли ти не досвідчений, важко робити вибір, бо у голові каша.
Друга складність, що коли ти вже звикаєш. Тоді здається, що ти все знаєш і типу ти безсмертний. Починаєш трохи чудити. Треба навчитись прибирати цей адреналін. Приводити себе знову до нульової точки, де можеш діяти без емоцій і не робити зайвих рухів. Це теж важко було. Такі дві крайності — спочатку очистити голову, щоб щось робити, а потім, щоб не робити зайвого. Напрочуд важливо підтримувати певний психологічний стан. Втома, голод, виснаження — на цьому фоні ти маєш рухатись з одним темпом і продовжувати робити свою роботу.
Після нашої перемоги мрію знімати кіно. Мені є про що зняти і що сказати. Буду працювати і над документальним, і над художнім. З акторів зможу зробити справжніх бійців, бо я знаю, які вони в реальності. Після поранення була можливість поїхати познімати. Я взяв апаратуру о 8 ранку і тільки ввечері закінчив. У той момент навкруги все перестало існувати. І війна також. Я думав тільки про те, як це круто, коли ти знімаєш. Тому у мене не буде проблем із повернення та адаптацією до життя. Це моє покликання, я зрозумів. Чекаю на перемогу, щоб перемикнутися і працювати у цій сфері.