fbpx

 

Лисичанськ неможливо впізнати – суцільні руїни та згарище. Українське місто-фортеця мужньо трималося понад чотири місяці. З 3 липня Лисичанськ під окупацією.

Але поки місто боролося, здоров’ям і життям його жителів опікувалася  Оксана Олексіївна Григоренко, завідувачка аптечного пункту «Аптеки 36,6» при Центральній міській лікарні.

Війна – моя особиста біда. Лисичанськ – Українське місто-фортеця

Перш ніж прийти у фармацію, Оксана Олексіївна 14 років працювала медичною сестрою в реанімації. 24 лютого вона залишила свій аптечний пункт на колегу і пішла в лікарню допомагати медикам.  Дві доби безперервного чергування – поранені надходили без перестанку.

В березні більшість фармацевтів і лікарів евакуювали. Оксана Олексіївна залишилася. Вона розуміла, що її досвід та навички потрібні тут. Завідувачка повернулася у свій аптечний пункт і перше, що зробила – відпустила вагітну колегу додому. А сама встала за перший стіл. Її вахта тривала 45 днів.

Лютий був справді лютим. О 5-й ранку, коли на термометрі було -20°С, люди займали чергу в аптеку. Вона прибігала на роботу о 6-й ранку, в цей час ворог «втомлювався» обстрілювати місто і можна було дістатися аптеки. А далі був конвейєр: люди йшли і йшли. Серцеві, знеболювальні, для зниження тиску, від болю в шлунку, жарознижувальні… Всім і кожному були потрібні ще й заспокійливі. Довелося навіть ввести суворе правило: 1 пачка ліків в 1 руки. Але правил без винятків не буває. Коли приходили люди і говорили, що в підвалі 5 сімей з дітьми, а потім викладали список з 20 позицій, то збирала ліки на всіх без будь-яких обмежень.

Лисичанськ росіяни обстрілювали з натхненням і ненавистю. «Разом з відвідувачами ховалися в аптеці, коли зовсім поряд прилітало. Стіни в нас міцні, зведені ще за часів минулих воєн, тож тут було безпечніше, ніж на вулиці».

Знайшла вона управу і на дефіцит ліків. «Колеги з інших аптек залишили мені ключі від своїх аптек. Тими ліками і «живилися». Все було згідно з законом: ми відкривали ці аптеки разом з військовими і поліцейськими. А потім я збирала все необхідне пацієнтам і везла в свій аптечний пункт. Так розпродала 5 аптек!» Бувало, напакує 5 величезних пакетів і сама їде на пасажирському сидінні з автоматом в руках.

Однак і препарати з тих п`яти аптек, від яких у неї були ключі, закінчилися. Здавалося б, можна і потрібно виїжджати з міста. Поліція і ЗСУ постійно попереджали, що буде гаряче. Але Оксана Олексіївна не могла залишити своє місто та людей, тому пішла працювати в гуманітарний штаб.

Сортувала і роздавала ліки з гуманітарних вантажів, привезених з Норвегії і Фінляндії. Проводила лікбез – вчила інших, як розпізнавати препарати за діючою речовиною. Доводилося і першу допомогу надавати. «Одного разу принесли чоловіка, якому стало зле на вулиці. Ми поміряли йому тиск, перевірили зіниці. Підозра на інсульт. Викликали «швидку» і поки вона їхала, рятували, як могли. Вижив! І навіть зателефонував і подякував за врятоване життя».

Для Оксани Олексіївни будь-яке горе завжди було власною бідою. «Одного разу мене попросили допомогти евакуювати сім’ю з села Нижнє. Знали, що я волонтерю в гуманітарному штабі і в мене багато знайомих, які творять справжні дива. А тут без дива було не обійтися – село було окуповане, туді ніхто не їздив. Я звернулася до Михайла «Айдарівця», ми з ним познайомилися тут, у штабі. Він спочатку сказав, що подумає, а наступного ранку прийшов і скомандувіав: «Поїхали!» Я тільки-но встигла схопити свою сумку і вскочити у машину. Рушили. Вікно з боку водія увесь час було трохи відчинене – він пильно прислухався. І коригував швидкість автівки. Іноді ми неслися 180 км/год, часом повзли, як черепахи. І все одно потрапили під артилерійський обстріл. Село Нижнє важко було впізнати. Через хату все зруйноване. Потрібний нам будинок, на щастя, вцілів. Сім’я – чоловік, жінка за 60 і 83-річна бабуся 35 днів жили без електрики, газу і їжі. Попри це виїжджати категорично відмовилися! Довелося попросити доньку тієї жінки написати мамі листа. Мама розплакалася і не тільки сама погодилася на евакуацію, а й вмовила родину. На збори залишилося 15 хвилин. Ми стягнули з ліжка простирадло і кидали в нього все, що бачили. Прибігає Михайло і кричить: «Їдьмо, часу немає!». І тут бабуся каже: «Я без Пушка не поїду!» Хто такий Пушок? Виявилося, що це улюблений бабусин кіт. Забрали і його – худющого та облізлого. Дорогою назад нашу машину обстріляли з градів. Дивом доїхали живі».

Приблизно через тиждень Оксана Олексіївна Григоренко виїхала з Лисичанська. Останньою краплею став ранок, коли вона бігла на роботу під дуже сильні вибухи, і побачила неподалік мікроавтобус-«газельку». Сморід стояв страшенний. Тоді вона пригадала, як один знайомий з гуманітарного штабу розповідав, що збирав на полі бою загиблих і цей сморід ні з чим не сплутати. До речі, тоді вона від нього дізналася, що в «Газель» може влізти 12 трупів. Саме такий «борт 200» і зустрівся їй того ранку.

Жінка виїхала з Лисичанська 6 квітня і зараз мешкає у Дніпрі. Зруйнований її гуманітарний штаб, лікарня та аптечний пункт. Навіть старовинні стіни не врятували. Але фармацевт вірить, що Лисичанськ звільнять від окупантів, і вона обов’язково повернеться додому.