Поранена Юліана Федорович: “На мені були дві кофтинки, які залишились цілі-цілісінькі. А під ними рука майже відірвана”
Свою історію Юліана Федорович, учасниця національної програми #ВрятуйКінцівку від благодійного фонду “Здоров’я українського народу” не знала з чого починати. За останні роки в її долі трапилось скільки потрясінь, що здається, то забагато для однієї тендітної жінки.
Але життя буває несправедливим…
Юліані 40 років і вона з Бахмута. До 2014 року вона жила у місті Донецьк, працювала
у величезному супермаркеті — заступником начальника відділу з питань закупівель. Потім вона завагітніла і звільнилась за бажанням чоловіка. Переживали, щоб перша вагітність протікала нормально. Розповідає, що після народження малюка ще з’їздила до родичів в український Крим. Потім повернулась додому, бо захворів на складну форму туберкульозу її чоловік. На жаль, його не змогли вилікувати і вона втратила своє кохання.
Вже з початком війни у її місті почались невеликі бойові дії. Вона з дитиною жила неподалік військової частини, яку регулярно обстрілювали. Коли вилетіли шибки з вікон, вирішила переїжджати до Бахмуту.
“Коли почалась повномасштабна війна, в нас було більш-менш спокійно. Але дивлячись новини, таки прийняла рішення вивезти маму з дитиною за кордон, до сестри. У другій половині літа вже почались бої поруч з Бахмутом. Я ще вдома залишалась з другим чоловіком, працювала держслужбовцем. Виїхати не могла і через те, що бабусю важко було вмовити на переїзд”, — каже Юліана.
Коли бойові дії підходили все ближче, прийняли рішення таки негайно їхати. Жінка розповідає, що намагались законсервувати квартиру, забити вікна. Їй здавалось, що їдуть вони ненадовго та обов’язково невдовзі повернуться. Всім відомо, що зараз її місто випалене вщент.
У той страшний день вони якраз мали виїжджати з Бахмуту. За словами Юліани, все було більш менш спокійно. Чоловік спустився до підвального приміщення, а вона вибігла до магазину, який знаходився за 5 метрів від укриття. Коли вже майже дійшла до дверей, її покликала жінка із сусіднього будинку. Хотіла щось запитати.
В цей момент все сталось.
Юліана почула вибух. Встигла закрити вуха і голову руками, зажмурила очі, присіла. “Я взагалі не зрозуміла, що трапилось, за секунду все відбулось. Коли у вухах припинився дзвін і я трохи оговталась, зрозуміла, що знаходжусь під завалами. Сама не виберусь ніяк. Почала кликати чоловіка. Він не бачив мене під купою цегли, уламків та іншого сміття. Коли він звільнив мене від уламків, я побачила, що в мене пошматовані пальці на руці. Було відчуття, що кінцівка ніби повністю відірвана. Кров була тільки на кисті. Чомусь дуже хотілось пити. Підбігли військові, почали збирати усіх поранених, щоб відвезти до лікарні. Вони намагались зупиняти автівки, але ніхто не ставав. Тоді хлопці розвантажили свою таку стареньку, зелененьку машину і відвезли нас до лікарні. Цікаво, що на мені були дві кофтинки і вони залишились цілі-цілісінькі. Хоча я відчувала, що під ними рука майже відірвана”, — виринають з пам’яті невеликі шматки тієї події.
Жінка, яка покликала Юліану постраждала менше, в неї були забої голови. Вбило чоловіка, який просто проїжджав мимохідь. Забіг запитати — як справи? Вбило дівчину, яка працювала неподалік. Іншу, маму трирічної дитини, розірвало навпіл.
Снаряд прилетів у житловий квартал. Свідки подій кажуть, що хтось таки здав позиції українських військових, які базувались недалеко. Дісталось мешканцям кварталу.
“Я була при повній свідомості й все відчувала. Навіть морфін не допомагав від болю. Коли зрізали одяг, побачила рану, але лікарі швидко відвернули мене і наказали не дивитися. Я бачила свої пальці й розуміла, що їх навряд зберуть. Щодо руки, я чомусь вірила в наших лікарів й не сумнівалася, що її врятують. Проте, на той час, не розуміла, на скільки в мене серйозне поранення. Вже у лікарні, коли зрізали з мене одяг, я побачила наскільки сильне травмування на правій руці”, — говорить жінка.
У Юліани сильно пошкоджена плечова кістка. Рана була з розміром 10-15 сантиметрів. Згадує, що в ній було так багато дрібних уламків, що лікарі перший час не могли нічого робити з тим пораненням. Частину м’язів довелось вирізати. Рана була такою брудною від зламків, що навіть заживала погано.
Жінці довелось змінити багато медзакладів по Україні, але історія з лікуванням руки ніяк не закінчиться. З часом на кінцівку поставили апарат зовнішньої фіксації. Декілька пальців на правій руці довелось ампутувати, бо скласти їх було не можливо. Після того, як зняли АЗФ, наклали гіпс.
За пів року кістки так і не зрослись. Рука від ліктя до плеча зробилась візуально меншою. Через порушений кровообіг ставала якоюсь м’якою. Лікарі не знали, що робити з кінцівкою далі. Рекомендували ставити штучний плечовий суглоб, але через неправильне зростання кісток та м’язів за процедуру не брались.
За цей рік Юліана з чоловіком переїхали на Житомирщину, там коханий знайшов роботу. Винаймають квартиру, намагаються перебиватись якось. Багато коштів йде на лікування кінцівки. А тут і ще одна біда.
Ці всі події та хвилювання не могли пройти без шкоди для здоров’я. Чоловік постраждалої багато працював, щоб заробити “копійку”. Але потрапив до лікарні, серце ж не залізне. Довелось робити операцію, встановлювали стенд, адже виявили критичне звуження аорти. Зараз він готується до другого хірургічного втручання.
Коли Юліана приїжджала до коханого у Київ, вирішила проконсультуватись і зі своєю кінцівкою. В Інституті травматології та ортопедії НАМН медики розповіли їй про допомогу благодійного фонду “Здоров’я українського народу”. Порадили заповнити анкету учасника національної програми #ВрятуйКінцівку.
“Я вишукувала в інтернеті інформацію про своє травмування. Я знала, що це має бути двоетапна операція. І загальна вартість буде десь близько до 200 тисяч гривень. Зібрати таку суму для нас було нереально. Повірити важко в те, що фонд “ЗУН” допоможе мені з протезуванням суглоба”, — радіє жінка.
Після операцій на жінку чекає ще довга реабілітація. Але вона намагається по трохи робити все самостійно, без допомоги. Хвалиться, що трохи пристосувалась, готує смачні страви. Крім одужання родина Юліани ще переймається за майбутнє. Їхні квартири разом з містом Бахмутом повністю спалені. Майже всі документи втрачені. Займатись цим питанням зараз не може, адже весь час йде на її та чоловіка лікування. Та вона не збирається здаватись. Після протезування плечового суглоба мріє найперше зустрітись з 12-річним сином, якого не бачила від початку повномасштабного вторгнення. А далі має стратегію, як починати життя з нового аркуша, у новому місті.
“Знаєте, спершу було дуже важко. По-перше, тяжко усвідомити, що з тобою трапилось і, що ти тепер ось така. Я майже не виходила на вулицю, тільки в лікарню. А потім якось вдома сама там робила масажі, ну і потроху призвичаїлася. Нічого не зміниш, але треба рухатись далі, щоб ростити сина”, — ділиться Юліана.
У світі, де жінки завжди виявляють надзвичайну силу, історії їхньої боротьби стають втіхою та натхненням для всіх. Юліана зазнала надзвичайно складних випробувань на своїй долі. І хоча для багатьох це стало б перешкодою, їй вони стали викликом. Замість того, щоб сумувати та відчувати себе безпорадною, жінка вирішила стати прикладом сили та витримки.