“Поки я поранений лежав вдома, почалися гнійні процеси. Тому на “Азовсталі” мені в першу чергу почистили руку”, — Станіслав Борщак
Національна програма #ВрятуйКінцівку, яку рік тому започаткував благодійний фонд “Здоровʼя українського народу”, змогла подарувати шанс на збереження та лікування рук та ніг майже шести сотням поранених від мінно-вибухових травм. Уявіть, вдалось зберегти таку кількість українців від інвалідизації. На цьому команда проєкту не збирається зупинятись. Навпаки, програма тільки набирає обертів. А як по-іншому, якщо кількість заповнених анкет нових учасників збільшується щодня. Ви ж розумієте, скільки поранених на болі бою? Це цифри, які неприємно вражають.
Намагаємось допомогти кожному, хто звернувся. Адже, це люди з великим серцем. Вони захищали нас від ворога, тому потребують належної допомоги у скрутну для них хвилину. Вони — справжні герої, які пережили пекло. Один з них — Станіслав Борщак — поліцейський. Він отримав поранення, коли повертався додому після чергування. Якраз проходячи повз територію лікарні в місті Маріуполь, потрапив під мінометний обстріл. “Після того, що трапилось, я залишився при свідомості. Мені навіть вдалось встояти на ногах після вибуху та ударної хвилі. Надати першу допомогу собі не зміг на місці. Обстріл на цій території продовжувався, тому я вирішив перечекати. Далі намагався самостійно дійти до родичів, щоб вони рятували.
Десь тиждень я був вдома. Ситуація в місті тоді вже була складна, зв’язку не було. Стан мій погіршувався”, — розповідає поліцейський.
Ця страшна для чоловіка подія трапилась 20 березня. Тоді вже багато місцевих мешканців намагалися залишити місто через небезпеку. Станіслав продовжував нести службу. Якраз звільнився з добового чергування, без уявлення про те, як далі складеться цей день.
Російські загарбники тоді вже рясно поливали Маріуполь вогнем. Під час повернення додому чоловік якраз і потрапив під мінометний обстріл. Осколки снарядів завдали важких поранень. Залізяччя нещадно пробило ліктьовий суглоб, плечову кістку та коліно.
“Місто вже тижні зо три дуже обстрілювалось. Багато людей, як і лікарів повиїжджали. Тобто отримати кваліфіковану допомогу не було де. Крім того, деякі з медзакладів вже були захоплені окупантами. Невідомо, як би склалась моя доля, якби я потрапив туди”, — каже чоловік.
Вже вдома рідні намагалися надати йому хоч якусь допомогу, але кровотеча не припинялася. Умови для таких травмувань були жахливими, бинти швидко закінчилися. Знеболювальних тривалої дії також було небагато, тому Станіслав витримував нелюдського болю.
Доля втрутилася в його життя, коли 26 березня до його дому прийшли українські військові. Вони одразу зрозуміли, що поліцейський у досить скрутному становищі. Вирішили доставити Станіслава на завод “Азовсталь” для надання кваліфікованої медичної допомоги. Вже там його поранення піддали первинній хірургічній обробці, і вдалося трохи стримати негативний процес руйнації мʼязів та кісток.
За той час, що Станіслав провів дома без огляду лікарів — рани почали гноїтись. З усім тим, медики на “Азовсталі” використовували всі можливі ресурси, включаючи антибіотики, і намагалися надати допомогу пораненому. “За той тиждень, що я лежав вдома, почалися гнійні процеси. Тому на “Азовсталі” мені в першу чергу почистили руку: прибрали відмерлу шкіру, дали трохи антибіотиків. На заводі не було багато ліків, але все одно там намагалися хоч трохи антибіотиків давати пораненим. Далі робили перев’язки, та з кожним днем їх ставало все менше і менше — бинтів не вистачало, все закінчувалося”, — згадує травмований.
Через деякий час важкопоранених, яким необхідна була термінова реанімація, евакуювали та гелікоптером доставили до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Там лікарі одразу ж провели хірургічну операцію та зафіксували кістки спеціальними металевими конструкціями.
Через три місяці інтенсивного лікування пораненого дорога привела до Головного медичного центру МВС України в Києві. Там провели ще одну операцію та встановили металеві пластини для фіксації кісток. Крім складних поранень кінцівок, Станіславові довелось зіштовхнутись і з іншими проблемами зі здоровʼям. Акустична травма і синдром сухого ока теж стали частиною боротьби за повноцінне життя.
Його відновлення було дуже складним і тривалим процесом, але завдяки сильній вольовій силі та підтримці рідних та фахівців, Станіслав не втратив надію. Він почав відновлення у Київському інституті реабілітації, де навчився знову використовувати свою руку. Не секрет, що відновлення повноцінної функціональності вимагало багатьох операцій та часу.
Зараз Станіслав Борщак перебуває у госпіталі та не тільки відновлює фізичну силу, але і духовно зміцнюється завдяки арттерапії. Створюючи різні артпроєкти та займаючись ліпкою, він намагається відволіктись від болю, розвиває дрібну моторику рук.
Історія Станіслава Борщака — це оповідь про надзвичайну відвагу, стійкість та надію. Вона служить нагадуванням, що навіть у найскладніших обставинах люди можуть долати всі труднощі та повертатись до нормального життя. Колекція історій учасників програми #ВрятуйКінцівку від благодійного фонду “Здоровʼя українського народу” — це збірка описів життя сміливих, незламних та неординарних особистостей, з якими нам пощастило жити в одній країні. Команда фонду разом з найталановитішими українськими лікарями продовжує робити все можливе (а іноді й неможливе), щоб кожна з цих історій мала щасливий кінець. Хепіенд, де мужні воїни залишились зі своїми руками та ногами, які повноцінно відновили свої функції.