“У день нападу Росії вигуляв собаку і пішов до військкомату”, — поранений Віктор Ткачук
Війна — це страхіття величезного масштабу. Це слово асоціюється з горем, смертю, жорстокістю та стражданнями. Нинішнє кровопролиття — вселенська трагедія на віка. Та найстрашніше, коли починаєш дізнаватись історію окремої людини у цій війні. Міряти не цифрами, кількістю, а долями. Тоді стає ще моторошніше.
Немає майже жодного українця, чию б долю не зруйнувала, чи не понівечила, чи не надламала війна. Просто когось сильніше трусано, а декого тільки вибуховою хвилею хитануло. Розповіді поранених, яким допомогла національна програма #ВрятуйКінцівку свідчать про те, що люди жили і будували плани на майбутнє. Але все зупинилось в один чорний день. І тепер ніяких планувань, майбуттів.
Віктору Ткачуку 53 роки. Він живе у місті Снігурівка Миколаївської області. Його життя було спокійним та виваженим. Має дружину та доньку. Працював машиністом на залізниці. Розповідає, що ще 23 лютого йому передзвонили з військкомату, попросили прийти. Згодився, але так і не зрозумів навіщо.
Наступного дня о 5 ранку зателефонувала перелякана донька, яка живе у Миколаєві. Місто бомбили. Віктор зрозумів, навіщо з’являтись у військовому комісаріаті. Раніше, у 2015 теж був мобілізованим. Чоловік каже, що вигуляв собаку, зібрав речі і пішов захищати країну. Воїна одразу направили у Сєвєродонецьк. Тоді мав спеціалізацію — помічник гранатометника. За період повномасштабного вторгнення отримав вже два поранення. Перший випадок стався під Лиманом у травні. ДРГ окупантів передяглись у форму наших військових. Отямився Віктор вже зі зламаною щелепою і раною на голові, яку потім зшили лікарі. Як тільки виписали захисника зі стаціонарного відділення, він — одразу воювати до побратимів. У лютому — вже друге поранення. Вороги вели мінометний обстріл у Мар’янці.
Віктор каже, наче і встиг заховатись, але таки заділо. Його травмувало кляте залізяччя від снарядів. Осколки поцілили у ногу та спину. Але найбільше дісталось руці. Зламками сильно перебило кістки. “Після поранення було невелике відчуття шоку і гострий біль, але вдалось швидко зібратись з думками”, Мар’янці розповідає про страшний момент Віктор. Йому зробили вже декілька операцій. На крайній — скріплювали пластинами розтрощені кістки. Чи будуть необхідні повторні хірургічні втручання, покаже лише час.
“Дружина та донька дуже перенервували, коли отримав перше поранення, потім друге. Але вони знають, коли я одужаю, знову повернусь в зону бойових дій”, — говорить захисник. Каже, на залізницю і до звичного життя повернеться тільки після перемоги, бо по-іншому не зможе ніяк. Війна — страшна річ. Вона залишає позначку на життєвому шляху людини назавжди. У когось шрами в душі. У багатьох, як і у Віктора Ткачука, рубцями по тілу. Російська нечисть відібрала у людини нормальне життя. Вона перекинула його у нову точку реальності, яка стала початком довгого та болісного шляху до одужання.