Що відчуває людина, коли помирає?
Страх, ейфорію, полегшення, нестерпний біль? Вчені розповідають про сім відтінків смерті: там від позитивних до негативних емоцій. Але наші тяжкопоранені бійці, які вирвали своє життя з лапищ погибелі, розповідають інше. “Я тоді зрозумів, що помирати не боляче. Навіть якщо у тебе страшні поранення. Раніше завжди думав, як то — коли душа йде з тіла. Виявляється, все відбувається миттєво і легко”, — розповідає Анатолій Тьоплий.
Чоловік декілька років тому звільнився з армії в запас. Його дружина попросила, адже весь час переживала за його життя. Тоді Анатолій почав працювати ветеринаром, це його супутня професія. До повномасштабного наступу почав готуватись ще у листопаді, знав, що той буде точно. Зібрали з родиною запаси їжі, приготував свою військову форму.
Починаючи з дня вторгнення ніс службу у 17 танковій бригаді. Анатолій брав участь у звільненні Херсонщини. Згадує, яке тоді було піднесення, ейфорія, коли знімали російські ганчірки і чіпляли замість них українські прапори.
Далі – важкі бої під Бахмутом та Соледаром. “25 грудня ми знаходились у зруйнованих будинках. Коли перебігав з одного укриття в інше, по мені пройшла кулеметна черга”, — згадує воїн.
Перша куля розтрощила йому лівий лікоть. Друга — поцілила в хребет, застрягла в попереку. Чоловік каже, що то була бронебійно-запалювальна куля. Вона горіла і диміла в тілі, припалила рану. Через коагуляцію тканин він не стік кров’ю. Щоб евакуюватись, необхідно було чекати темряви. Анатолій з усіх сил намагався триматись. Каже, болю не відчував. Була слабкість, трохи нудило. Пам’ятає, коли лежав пораненим, побачив, що поруч на землі валялась його рукавичка. Дотягнувся до неї правицею, а то була його ліва рука. “Ну все, кінцівки у мене немає”, — подумав тоді. Страху смерті, стверджує, не було. Переживав тільки, щоб не лишити дружину та доньку, адже як вони без нього. Тоді думав не за себе, а за поранених, яких у той момент було багато. Вони знаходились у зруйнованому будинку, який почав розносити танк.
Від миті поранення пройшло 12 годин, доки стемніло і закінчився бій. Наші воїни почали виходити з завалів вже повністю зруйнованого міста. Анатолія побратими тягли на бронежилеті. Каже, по дорозі забрали ще травмованих. Виходили 4-5 кілометрів з боєм. Їх знову почали обстрілювати, поливати снарядами. “Це було схоже на справжнє пекло. Рясно сипались осколки. Добре, що витримав мій шолом. Багато тоді бійців контузило, які відважно собою прикривали поранених”, – розповідає чоловік. У госпіталі вже почав втрачати свідомість. Чув тільки крізь марево від лікарів, що доведеться стати калікою.
Медики довго виймали кулю з хребта. Ще понад 7 годин складали майже відірвану руку. Анатолій пережив вже багато операцій. Нещодавно в Інституті травматології та ортопедії до купи йому зібрали суглоб. Це стало можливим завдяки національній програмі #ВрятуйКінцівку.
Зараз поранений воїн слухає рекомендації лікарів і працює над тим, щоб швидше повернутись на фронт до побратимів. Каже, що у них є спільна мрія — відкрити консерву з армійського сухпаю на пляжі в Криму.